Один мудрець до того, як прозріти,
У горах ніби зроду не бував.
Та якось довелось йому уздріти
Старого – той сміявся і співав.
Старий раніше трупом був ходячим:
Пригнутим, невеселим, мовчазним.
Чому в разючій зміні він завдячив,
І де це диво трапилося з ним?
„В тім дива”, – відказав старий, – „Немає,
Там побувай і пересвідчись сам!”
І от мудрець майбутній путь тримає
У монастир, відкритий Небесам.
Ні, не на все життя, а днів на сорок,
У монастир у горах, на горі.
Коли внизу нічні пітьма і морок –
Горить огнем стіна в монастирі
Під променями вранішнього сонця,
Світліша, голубіє неба схід!
З малого, ледь примітного віконця
Донизу видно в монастир підхід.
Підхід – у скелі видовбані сходи,
Стрімкі, вузенькі, зовсім без перил!
По серпантину ці вузькі проходи
Виводять на п’ятак з уламків брил.
Вхід в монастир – міцні високі двері.
У центрі двору – величенький чан.
Сюди п’ятнадцять хмурих волонтерів
Затяг монах на прізвисько Лю Чан.
Дали їм час відхекатись, умитись,
Попити прохолодної води,
І доки ті не встигли потомитись,
Погодували смачно, як завджи.
Потому повели їх поселятись
По одному у келіях малих.
А що робить? – Сміятись, звеселятись,
Ходить прямими! Справи – просто сміх!
Сміх сміхом, та кого сумним побачать –
Тому таке завдання випада:
Спуститись вниз і в глечику постачить
В чан воду, в нім – із озера вода.
Той глечик величенький – десять літрів –
Нести безпечно лиш на голові.
Манером іншим – мов листок на вітрі,
Зірвешся вниз із глеком, і – привіт!
Глек несучи, умова: посміхатись!
А хто не буде – робить ходку знов!
Ні заховатись, ані одбрехатись –
Монах з біноклем зирить у вікно!
У перший день усім дали поблажку:
Акліматизуватися добу.
В наступний ранок їм було неважко
Сміятись, пам’ятаючи табу.
Монахи теж при посмішці веселій
Мілку роботу роблять у дворі
І зазирають до прикритих келій –
Поглянути на посмішку і зріст.
Та скоро волонтерам стало сумно,
Усмішки посповзали із облич,
І з глечиками їх донизу шумно
Погнав монаха войовничий клич.
Всіх носіїв бадьорили словами,
Мовляв, вода у чані вже на дні,
На чім вечерю приготуєм з вами?
А без води умови тут складні!
Ця місія спочатку надихала.
Без глека шлях нагору й так складний,
А з глеком на плечі хода жахала
Можливістю зірватись зі стіни!
Тож рівно треба йти, не колихатись,
Дивитися під ноги і вперед,
Сопіти, і при цьому посміхатись!
Хай тих монахів дідько побере!
Та перша ходка вічністю здалася!
Об’єму в чані – ще на ходки три...
Всім на обличчя усмішка вдяглася,
Трималася до пізньої пори.
На ранок пісню повторили знову:
Засумував – за глечик, хутко вниз!
Носій прямоходячий, як основу
Уже з собою усмішку поніс!
Так в горах трудо-сміхо-терапія
За сорок днів зробила чудеса!
Прозріле око вранці торопіє:
Світ навкруги – і велич, і краса!
І перед тим, як відпустить навіки,
Лю Чан розкрив іще один секрет:
Усіх завів у дворик невеликий,
Де воду монастир щодня бере
З гірського невеличкого ручаю,
Котрий в дворі в колодязь затіка.
Здавалось, сміху вже не буде краю!
Розв’язка всім сподобалась така!
Внизу здорові, всміхнені зустріли
Похмурих, кволих, зігнутих людей,
Але секрет води їм не розкрили:
Самі хай найдуть суть простих ідей!
1.2. Радість!
