    
|
 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
|
Головна /
Твори про гори /
Пік Перемоги
 Сходження на піки Хан-Тенгрі і ПеремогиКоли почую слово „бланк” –
Не папірець перед очима,
А альпініст, що пре, мов танк,
На гору, вже в літах мужчина.
Бланковський – прізвище його,
А „Бланк” між друзів завелося
І приліпилось реп’яхом,
Тож кличуть так його і досі.
 Бланковський Анатолій КириловичІз Запоріжжя цей козак.
Великий досвід за плечима,
Не менший, ніж його рюкзак.
Знайомству з ним була причина.
Ми – не товариші близькі,
Єдиний раз зійшлись дороги:
З ним крізь льодовики слизькі
Йшли до гори, до Перемоги.
1
 масив піку Перемоги, 7439 м.Щоб зрозуміти, що вона
Для горосходжувачів значить,
Аби збагнути це сповна –
Потрібно раз її побачить!
Цей семитисячник складний –
А їх простих і не буває –
Красивий, з виду показний!
Хто вздрів – очей не відриває!
Бланковський двічі тут бував:
У сімдесят четвертім з Хана
Він з друзями транспортував
Тих, в кого сходження погано
Скінчилось: раз і назавжди.
Був вдруге – в вісімдесят третім.
Тоді не склалося зійти
На Перемогу. Ще не стерті
У нього в пам’яті місця:
Де йшли, де ставили палатки.
І альпіністська пам’ять ця
Вмовляє знов: все буде гладко!
Бланковський „барсом сніговим”
Вже був, але без Перемоги,
Тож шансом скориставсь новим!
Й мені він випав, слава Богу!
 ваш покірний слугаЗа рік вже Бланку – п’ятдесят!
Мені здавалось, це – багато!
Відсвяткував багато свят
Він на вершинах! Й нині свято:
З Південного Інильчека
Рушає в путь команда наша,
Спочатку до гори, яка
Грузинською – Пшавела Важа*,
 Перемога Західна, або Важа Пшавела, 6900 м.Шість дев’ятсот. А там – Китай,
За гребенем Кокшаал-Тау.
Стрімкий кордон – гірська гряда!
Його охороня застава
В ущелині Мойда-Адир,
Куди з Пржевальська вертольотом,
Як не обтяжені гвинти,
Не більше півгодини льоту,
І стільки ж – до Інильчека,
Куди щороку прилітає
Чимало люду. Їх чека,
Увагу й душу привертає
 на л.Півд.Інильчек. Далі-п.Хан-Тенгрі, 6995 м.Тут пасмо гір! У висоті
Вершини сяють піднебесні!
Хан-Тенгрі гребені круті,
Де кулуари перехресні
Жбурляють маси снігові:
Гуркочуть, гримають лавини,
А темні цяточки живі
Повзуть уверх, до сідловини!
Тут пік Чапаєва застиг
Між піком Горького і Ханом,
Зі стін, високих і крутих,
Лавинки сходять, прочуханом
 вдалині піки Горького, Чапаєва, Хан-ТенгріГаняють на п’ять двісті всіх,
Хто йде акліматизуватись,
Де над ранклюфтом путь проліг,
І зовсім нікуди сховатись!
І нижче місце є вузьке,
Немовби пляшки горловина,
І крутувате, і слизьке,
У нього цілить теж лавина!
 вид з західного гребеня п. Хан-Тенгрі на п.ПеремогиДо сідловини Хана йдеш,
Оглянешся – росте навпроти
Величних гір стрімких кортеж
І льодопадів повороти
 за схилом п.Чапаєва - Перемога Головна, СхіднаМіж граней велетів крутих
З зеленувато-синім льодом!
Здається, цілий світ застиг,
Милуючись лавини сходом!
На Хан і нам вдалось зійти,
Постояти біля триноги,
Та неможливо відвести
Очей від піку Перемоги,
 вид на п. Перемоги з вершини п. Хан-ТенгріОд пасма сніжних пірамід
Обабіч річки льодової!
На них нескоро ступить слід
Людини, надто ділової.
 вид з вешини Хана на захід, л. ІнильчекОтож, спочивши кілька діб,
Команда наша подалася,
На сухарі змінивши хліб,
У путь складну. Не розслабляйся!
 табір під піком Горького. Навпроти - п. ПеремогиВ команді всі, хто зголосивсь,
По добрій волі підібрались.
Хто не бажав – той не просивсь.
Отож ізвечора зібрались
І вранці дружно вийшли в путь
Під громіздкими рюкзаками.
Вже сонця промені печуть!
Блищать прозорими разками
 бівак перед л. Диким Льодинки на льодовику.
Його навскіс перетинаєм,
І згодом за гряду гірську
Ми завертати починаєм.
Де тінь, там сніг іще трима,
Де сонце – грузнем по коліна.
Вночі тут – холод і зима,
Вдень – срібна снігова долина!
 Грищенко Віктор ІвановичТорує Грищенко тропу:
В цей час тут тріщини закриті.
В одній по пояс він побув,
Та швидко вибравсь. На розкриті
В передніх подививсь роти,
„Давайте зв’яжемось!” – промовив, –
„Безпечніше так буде йти”.
Зв’язались. Хто б у тім відмовив!?
Отак під вечір добрели,
Між тріщин трохи поблукавши,
Під схили Важі. Спать лягли
В палатках, чай розкуштувавши.
Ночівля – Дикий льодовик.
Над ним – пік Неру. Сірі скелі
На тлі небес. Чи він одвик
Стрічать людей? Та ні, дебелі
 правіше п. Важі Пшавели на фоні неба - п. НеруТам наші хлопці десь ідуть!
Команда у чемпіонаті
Союзу прокладає путь
На стіни, вельми крутуваті!
Під вечір з ними був сеанс
Зв’язку: все в нормі, як годиться!
Назавтра до вершини шанс
В них є дійти, та потрудиться
Їм доведеться цілий день!
Тож хай бійці відпочивають!
Ми засинаєм, сон не йде,
Сни довгі в горах не бувають!
Ледь задрімаєш – хтось хропе
В твоїй палатці, чи в сусідній,
Чи прямо в вухо засопе!
Де сон шукать голівці бідній?!
А це ж іще не висота!
Поснули врешті. Ось і ранок!
З палаток виповзли – світа!
Готуєм чай, жуєм сніданок,
 путь на гребінь Важі з л. ДикогоПакуємось, і – під рюкзак!
На гребінь вибрались. Твердіша
Сніг під ногами. В небі – знак:
Хмаринки білі. В світі – тиша,
Лиш вітерець легенький дме.
По гребеню дійшли під скелі.
Хто розпашів, а хтось – підмерз,
Та всі бадьорі і веселі!
Шукать печеру почали,
Під снігом вириту раніше
Старанням тих, хто вгору йшли.
В ній спать просторіше й пишніше!
Хоч стіл і ложе – снігові,
Та вітрюган не задуває!
І нам вже сняться сни нові,
А ранком – сходження триває!
 путь вище 5800 м.Підходимо до скель в снігу.
Йти холодно, та ще не складно.
Мотузку дістаєм тугу.
Тягать її тут недоладно:
По-перше, скелі не стрімкі,
По-друге, з нею мерзнуть руки
Тримати кільця громіздкі
Так, щоб не скинуть каменюки!
Та іноді допомага
Вона піднятись по перилах,
Де в першого була снага
Пролізти, не злетіть на крилах!
Вже нижній пояс скель пройшли,
На шість чотириста добрались!
Зустріли тих, хто з Неру йшли
І через Важу вибирались.
 6400 м. Нам - нагору, сходжувачам на п.Неру - вниз!Розмови, обнімання, чай,
Горять від перевтоми очі!
Ця зустріч: здрастуй – чай – прощай,
Нам – ночувать, їм – йти до ночі.
Пішли із ними двоє вниз,
Отож, нас восьмеро лишилось.
Це був не виклик, не каприз –
Було так треба. Завершилось
  Грищенко Віктор та Юрченко ІгорДля них це сходження, а ми
Палатки ставить починаєм,
Од вітру з подихом зими
Зі снігових цеглин спинаєм
Високі стінки. Вітер дме,
Ми ж зігріваємось в палатці,
А тіло проситься саме
Лягти, спочить, не висуваться!
Іще одна висотна ніч!
Вгорі – зірки в мільйон каратів!
Крізь сон вершини чути клич:
„Вас, хто сміливості не втратив,
До себе в гості владно зву
Поглянуть на моє багатство!
Побачить прагну наяву,
Якого роду ви козацтво!
На що ви здатні, козаки,
З якого виліплені тіста?
Чи не розв’яжуться пупки
Йти вгору в брата-альпініста?”
Аж ось світає, і пора
Поворушитись тим, хто скраю,
Уздріть в вершинах небокрай,
Розігрівати кварту чаю!
Хоч тілу рухатися лінь,
Час підніматися, взуватись
І пити чай! Палатки тінь
Нам вказує, де підніматись
Ми скоро, зібрані, почнем,
Йдучи на другий пояс скельний.
Його у полудень минем,
Щось перекусим, і ретельний
Не станемо складати план,
На балачки відволікатись:
„Пішли лівіше”, – каже Бланк –
„На Важу йти, затим спускатись?!
 Бланковський АнатолійНавскіс наліво подамось
І вийдем до печер на гребінь!
Він зовсім близько, поряд, ось
Коротший шлях!” Над нами в небі
З-за гребеня летить туман.
Та ні, то хмари біло-сизі
Переганяє вітрюган
З Китаю через край без візи!
Ця думка, що печера є,
Під гребенем в снігу відрита,
Нам безперечно додає
Бадьорості! Долина вкрита
Хмарками білими внизу.
Позаду – піраміда Хана,
А зліва – Перемоги „зуб”,
Сім двісті. І, немов кохана,
Що довго милого чека,
Блищить срібнистою фатою
Сама вершина! І щока
Зволожилася чи водою,
Чи то непрохана сльоза,
Од вітру щоку оросила
І од морозу замерза?
Чи притяга вершини сила?
До „зуба” дійдем? Що за ним?
Який там гребінь, чи побачим?
А поки з сапом мовчазним
До Важі гребеня ішачим!
Вже гребінь близько! Пелена
Туману-хмар, піднявшись вгору,
Відкрила: спереду стіна!
Нам – вправо вверх! Знайти опору,
Де сніг сипучий і крутий
Сповзає поміж ніг донизу,
Де ніяк льодобур вкрутить,
Бо нікуди, а не з капризу,
Страховку організувать
Так, щоб лавинку не спустити,
Не вийде! І капризувать
Не варт! А варто пропустити
Вперед Бланковського! Піднявсь
На метрів тридцять по крутому
Снігу, й над гребенем здійнявсь
На повний зріст, аж молодому
Завидно кожному стає!
За ним і інші підтяглися,
По фірну, що не розтає,
На гребінь врешті піднялися!
Ну от і вилізли! Китай
Скаженим вітром продуває!
Печера де, і не питай!
Ніхто не відає, не знає!
Провалююсь в пухкий розлом,
У сніг глибокий аж по груди!
Вирішуємо – повезло,
Не підем звідси вже нікуди,
А будем тут печеру рить!
І риєм дві чи три години
Так, ніби сніг і лід бурить –
То щастя у житті людини!
Палаткою прикрили вхід,
Зварили чаю, полягали,
Хто впоперек, хто – на прохід,
Тісненько, ноги підібгали!
На виході лежить, сопить,
Вовтузиться, бурчить, шукає
Сон Головаха Юра. Спить
Лиш той, хто довго сон гукає!
 Головаха ЮрійЮрка ж не гріє й борода,
Та ще з проходу вітер дує:
То на обличчя наліта,
То вуха нам виттям мордує!
Зігрітись довго не могли!
Вже висота взнаки дається,
І сил багато віддали,
Тому й заснути не вдається.
У сні, чи в самозабутті,
Спить холодильник до світанку!
Хто не поспить на висоті,
Ходок слабенький буде зранку!
Попрокидались, розтряслись,
Чай попили і, мов чухонці,
Попленталися, подались
До Перемоги навстріч сонцю!
У праву щоку вітер дме,
Нам швидко йти не дозволяє.
Він то хмарини розідме,
То ними гребінь застеляє.
 Гребінь від п. Важі до п. Перемоги ГоловноїГодин за шість ми доплелись
На шість сімсот – іти неблизько!
Палатки крила здійнялись
Навпроти скелі –„обеліску”.
Там, вище, на одній з полиць,
Замотаний у „серебрянку”,
Лежить і досі горілиць
Той, що колись любив горянку,
 під "обеліском", 6700 м.Та якось мовив їй: „Зажди,
Я гори полюбив так палко!”
І от – лишився назавжди
Отут лежать! Йому – не жалко!
Гаряче серце саме тут
Не захотіло покидати
Таку жадану висоту!
Так гинули колись солдати
Під сотнями малих висот,
Теж нелегких і небезпечних,
Коли косив німецький дзот
Підряд і юних, і статечних!
Їх після бою поховать
Усе ж таки траплялась змога.
Цьому ж покійнику права
Свої диктує Перемога!
Ні вертоліт не дострибне,
Ні гребенем доволочити
Ніхто його не ризикне!
Його призначення – учити
Всіх, хто іде на гору повз
І на вершині прагне стати,
І тих, хто вже з вершини сповз,
Про смерть постійно пам’ятати!
Та й то сказать, третину з тих,
Хто гору прагнув підкорити,
На схилах непростих, крутих
Їй забагнулось снігом вкрити.
Тепер статистика сумна
Вже ліпша – майже втрат немає,
І все ж ця висота складна
Не всіх бажаючих приймає!
На „обеліску” кілька лиць
Уважне око помічає.
Їх погляди – не сум, а міць,
І кожне люд новий вивчає!
З натури вітер їх тесав!?
Ішли отут сміливі, горді!
Їх дух, мов вітер, не вгасав,
Звучав в найвищому акорді!
І зараз вітер продува
І лиця ті, й в одежі шпари!
І тінь впівнеба наплива:
З Китаю линуть сірі хмари,
Встеляють небо не вгорі,
А десь під нами й поміж нами!
Ми мовчки молимось горі
Простими, щирими словами,
Немов іконі пресвятій!
Свою молитву посилаєм
Ми незбагненній висоті,
В гори заступництва шукаєм!
Затим в палатку влазим ми,
Одну на всіх, а всіх нас вісім.
Вона – з подвійними крильми,
Та затісна. Немов в валізі,
Лягаєм впоперек на бік:
Валетом голови і ноги,
Так спать ніхто внизу не звик,
А тут, під піком Перемоги,
Де висота і тіснота,
Всю ніч пролежавши на боці,
Заснути – справа непроста!
Умощуємось без емоцій,
І кожен дума про своє.
Зі мною поряд – Бланк крекоче,
У нього серце лунко б’є.
Заснуть не може, хоч і хоче
Він, шумно дихає, сіда,
Відхекається, знов лягає!
Хоч би не трапилась біда –
У мене думка пробігає!
Тут кожен сам себе в узді
Тримай всякчас, бо допомоги
Чекати нізвідкіль! Тоді
Вже буде не до Перемоги,
Коли не зможеш сам іти
Хоча б по гребеню до Важі!
Ніхто не зможе дотягти
І кинуть теж! Геть, думи вражі!
Бланк ні на хвильку не заснув,
І я не впав у сну перину.
Вже десь під ранок він ковтнув
Пігулку нітрогліцерину,
Стомившися від неспання,
Притих, і я забувсь в дрімоті.
Думок спинилась метушня.
А вітер на мінорній ноті
Над нами дико завива!
Палатка крилами тріпоче,
І знов безсонна голова
У сон вертатися не хоче!
Мов, як заснуть і не проспать,
Як дати тілу ще спочити,
Коли на гору виступать,
Як всохлі губи чимсь змочити –
Поволі повзати думки
В’язкі, повільні починають!
На висоті, мов слимаки,
Думки ці голову минають,
Одна на іншу наповза,
Зачепиться і застрягає,
І з голови не виліза,
І думку іншу запрягає!
Ось і сіріти почина,
Та циферблату ще не видко.
З кутка палатки храп луна!
Щасливий, спи! Розбудять швидко!
Отак лежав я і плекав
Надію на яркий світанок!
Та виявилося, чекав
На нас у хмарах сірий ранок!
Ось крайній ледве ворухнувсь,
Почав вдягатись, вилізати.
„Що за погода?” Повернувсь:
„Все небо в хмарах! Що сказати?”
Уже і Олександр Верба
З палатки вибравсь, глянув вгору
Промовив хрипло: „Не судьба
В таку погоду йти на гору!
 Верба ОлександрВ погоду цю така гора
Не ходиться, мені здається!
Це не погода, а мара!”
Лежу, вслухаюсь в стукіт серця!
Воно, не бачачи мари,
Готове вгору вирушати,
На гребінь велета-гори!
Але Вербі про це рішати!
Ми, сонні, загули невлад:
Як так? Сюди дотеліпатись,
Аби без спроби йти назад?
Ні з чим донизу повертатись?
Верба прорік: „Ідіть вшістьох,
А ми удвох вас почекаєм!
І хай вам помагає Бог!”
Ізнов надію ми плекаєм,
Що є реальний шанс у нас
Пошвидше вийти, й може статись,
Зійти на гору буде час,
А потім швидко вниз вертатись!
„За старшого в вас – Хариняк.
Дійдіть до „зуба”, і плануйте
Вернутись засвітла, однак
Надійно йдіть, не ризикуйте!”
 Хариняк ІванНам довго довелось човптись –
На вітрі холодно збираться!
Попили чай, готові йти –
Уже набігло одинадцять!
Одним зв’язались мотузком,
Лиш Бланк відмовивсь прив’язатись,
І врешті вийшли! З рюкзаком
Рушаю й я. Не заховатись
Од вітру, що з Китаю дме,
І нам у праву щоку свище!
Та дух наш віроньки не йме
У непогоду, й тіло вище
Із кожним кроком підганя!
Воно ж, невиспане і в’яле,
Вперед крокує навмання.
У кожнім вдиху кисню мало!
Уже крутий підйом пройшли,
Над „обеліском” піднялися,
Де хмари гребінь облягли.
Хоча б скоріше розійшлися!
На семитисячник іти –
Задача нелегка достоту!
Тут, скуштувавши висоти,
Пізнаєш, хто ти за істота?!
Тут кожен порух, кожен крок –
Це іспит: хто кого поборе!
Тут висота людське нутро
Явля тобі й тому, хто поряд!
То в сніг ступаєм, то на лід,
То гребінь ширшає, то вужча.
Наступному ледь видний слід,
А вітер то вщуха, то дужча!
Минуло так годин зо дві.
Ідем по гребеню, доходим
До звуження, де вітровій
Надув його вузьким проходом
Не ширше ширини ступні,
На метрів двадцять довжиною.
І добре, що не лід, а сніг
Вінча цю відстань над стіною!
Ось першим хтось уже пройшов
І організував перила.
До них Бланковський підійшов.
На хвильку хмарка відступила,
І обіч гребеня стіна
Круті боки явила сірі.
Зірвешся – бездна поглина
Умить в кілометровім вирі!
Бланк пристебнувся до перил,
Пройшов, і знову відстебнувся.
Йти мусиш вільним до гори!
Чи кожен з нас гріхів позбувся?
Чи всяк очистивсь, помоливсь,
Покаявся, пройшов причастя?
Чи чисті душі здійнялись
На гору цю шукати щастя?!
На „кішки” сніг поналипав,
Йду по „ножу”, сніг оббиваю.
Пройшли усі, ніхто не впав,
А в горах і таке буває!
В команди уповільнивсь рух:
Тут кисню вже не вистачає,
Та тілом віда спраглий дух,
Надії серце не втрачає!
Вже близько „зуб”! Сюди дійшли
За три години. Вище „зуба”
Весь в хмарах гребінь! Попили
Ледь теплий чай. Погода – згуба!
Куди іти – уверх чи вниз?
За „зубом” гребеня не видно!
Широкий він? Чи є карниз?
Вверх – ризик, повертати – стидно!
Вершина – двісті п’ятдесят
По висоті приблизно метрів!
По часу скільки займе вся
Дорога, скільки кілометрів?
Ще скільки йти на висоті
Годин уверх? А вниз спускатись
Нам доведеться в темноті?
Вербі тоді не дочекатись,
Не те, щоб засвітла – вночі,
Якщо спуститься сили стане!
А без палатки – хоч кричи,
Як ніч на гребені застане!
І мовив слово Хариняк:
„Себе погано почуваю”, –
Хоч важче всіх нас дихав Бланк, –
„Отож таке постановляю:
 Хариняк ІванОскільки темп ходи у нас
До „зуба” довший майже вдвічі,
Ніж планувалось – значить, час
Вертатись” – дивлячись у вічі
Уважно кожному, сказав
Іван, і крапку тим поставив
Всім нашим сумнівам, бо знав,
Що цим себе і нас заставив
Прийняти рішення тверде:
Вертать з гори, зійти з маршруту!
Воно то так, не пропаде
Гора, та мов ковтнув отруту!
– „Спокійно топчемо униз,
Ідем надійно, акуратно.
До „зуба” кожен з нас доліз.
Сім двісті – теж відмітка знатна!” –
Що ж, наш здоровий майже глузд –
Не ми самі – отримав гору!
Ми ще не погубили узд,
Донизу править – то не горе,
Та справа справді нелегка!
Коли ще будемо так близько?
Назад, вершино, відпускай:
У „кішках” вниз буває слизько
Спускатися, де сніг крутий!
Довкола – мгла! Ідем в тумані.
Вже „ніж” пройшли. Шлях непростий!
Бредем поволі, ніби п’яні!
За три години доплелись
Ми до палатки і, безсилі,
Напившись чаю, уляглись
В „висотці” нашій легкокрилій.
Та ніч у пам’яті – провал!
Здається, спав, не пам’ятаю.
Півночі рвучко подував
Південний вітер із Китаю!
 гребінь до п. ПеремогиА вранці – сонце, тиша, клас!
Хоч знов збирайсь і йди на гору!
Та часу бракувало в нас –
За три дні завершались збори!
І як не жалко покидать
Нам місце це, немов надію,
Та повертать – не пропадать!
Хоч сумно, сонечку радію!
 повернення з-під "обеліска" до п. ВажіКоманда наша розтяглась,
По гребеню йдучи на Важу.
На кілометри простяглась
Дорога звідси вверх, завважу!
Змирившись з тим, що вчора нас
Вершина все ж не пустила,
Надіюсь: не останній раз
З тобою бачимося, мила!
І веселішає хода!
Іду на пагорб помаленьку,
За ним – з команди, молода,
Стоїть засмучена Петренко
 Петренко ІринаІрина, поглядає вниз
Кудись наліво, вбік Китаю.
Дивлюсь – розстроїлась до сліз!
„Що трапилось?” – її питаю.
„Та посковзнувшися отут,
Я лижну палицю впустила!
Її я бачу, я знайду!
Оце за нею йти хотіла.
Вона до того ж не моя,
Її позичила на гору!”
Пильніше глянув вниз і я.
Якщо вже втратити опору
На рівнім місці ідучи
Змогла отут – діла неважні!
По схилу підеш – загурчиш
Без мотузка на сотні сажнів!
Кажу: „Даремно лить сльозу:
Вона далеко десь упала!
Ще кращу купимо внизу!
Потверджу, що вона пропала!”
Без особливого жалю
Рішили далі путь тримати!
За це жінок я і люблю:
Не люблять лишній клопіт мати!
Вершини, так як і жінок,
Безглуздо прагнуть підкорити!
І тим, і тим не все одно,
Хто робить спроби їх відкрити!
Ми на вершини прагнем йти
Не в захваті на них топтатись,
А щоби дух свій піднести
І з духом велета зрівнятись!
Чому, наприклад, на Ельбрус
Разів по кілька сходять люди?
Сказать припущення берусь –
Нагадує жіночі груди
Цей в льоді і снігу вулкан,
А ще тому, що він – доступний,
Хоч не завжди й не всіх пуска
Стать на вершини! Він – підступний!
З думками, схожими на ці,
До Важі підбираюсь ще раз,
І сонце – зліва на щоці,
А справа – ось вона, печера,
Котру знайти ми не могли,
Бо не дійшли три сотні метрів!
Так близько ми тоді були,
А де шукать – ніхто не петрав!
В розломі, в ямі крижаній,
Де вхід наметом прикривали,
Намет забрали, й по прямій
Донизу почимчикували.
Спускаємось на шість сімсот.
Знов вітер західний шумує
Між скель, де ми стоїм, і от
Хтось ночувати пропонує.
Що ж, ночувать так ночувать!
Палатки вже під вітром ставим.
Варити чай, відпочивать,
А зранку темпу ми набавим!
У двох палатках – не в одній!
Вже можна полягать на спини.
Ми більш веселі, ніж сумні,
А вітер свище без упину!
Од ранку і до ночі спуск
Ми аж донизу зарядили!
Допоки вечір не загуск,
Ми по морені йшли, бродили.
Знайомі вийшли зустрічать
І провели нас до місцини,
Де можна двом палаткам стать
В безладді каменів суцільнім.
А зрання – сонечко пече,
Поодаль – табір міжнародний,
Де в кожного життя тече
Гірське: хто – ситий, хто – голодний,
Хто йде кудись, а хто спустивсь
Униз летіть на вертольоті.
Один з них потім впав, розбивсь,
Зависши, навіть не в польоті!
 вертоліт МІ-8 над л.Півд.Інильчек. Перемога - в хмаркахЗ пілотів дехто постраждав,
Та всі живенькі, слава Богу!
І другий теж так само впав,
Як прилетів на допомогу!
Усе це трапилось пізніш,
Коли сюди через три роки
Ми прилетіли до підніж
Високих гір, нові уроки
Від них отримать, і рішать
Нові сплановані задачі!
А нині – треба вирушать
В свій табір! Ми ще не ледачі
Пройтися по льодовику,
Щоб до обіду перетнути
На ньому не одну ріку,
В яку побережись пірнути!
По жолобах вони течуть
З зализаними берегами,
І можна навіть не відчуть,
Як просковзнеш туди ногами,
Потрапиш у стрімкий бобслей
У крижаній воді, і – клямка!
Хвилина, друга, й ти – желе,
Що плине вдаль, неначе плямка!
Під піком Леніна було
Приблизно так: два хлопці впали
В таку ріку, три дні пройшло –
Внизу на їх тіла напали
На витоці з льодовика.
Тіла їх, голі і побиті,
На берег винесла ріка,
Поклавши між синеньких квітів!
Під ясним сонечком брели
Ми через Інильчек Південний,
І, трохи стомлені, прийшли
В свій табір, теплий, полуденний.
Вже можна і позагорать,
У затишку полежать трішки,
Та й речі вже пора збирать
В рюкзак і три з пластмаси діжки,
Бо скоро вниз усім пора,
І – епопея завершиться!
Нас прийняла одна гора,
А Перемога ждать лишиться!
 Перемога з бівака під піком ГорькогоНавпроти табору вона:
Велична, бажана і грізна!
Вже вертольоту шум луна.
Сіда на льодовик залізна
Хвостата бабка, і гвинти
Здіймають куряву зі снігу.
Все завантажили? Летим!
Злітаєм вгору без розбігу!
Ось і кінчається сезон,
Це рік був вісімдесят восьмий.
Сюди вертатись є резон!
Отож, хоч і не все вдалось, ми
Щасливі, радісні летим:
В прекрасних горах побувати,
Вдихнути духу висоти
Так, що аж хочеться співати!
Такої сили, чистоти
Енергій випало здобути!
Їх на рівнині не знайти,
За цілий рік їх не набути!
Маршрут: Майда-Адир – Пржевальськ –
Бішкек – базар, звичайно, дині.
Вантаж солодкий лишній в нас,
І більший, ніж одній людині
Безплатно можна провезти,
Тож методом ручної кладі
Вдається дині пронести
І не лишатися в накладі!
А дома, в друзів, у рідні
На стіл ці викладеш красуні,
Великі, стиглі, запашні –
Відразу захват на парсуні
Впереміж з подивом до вух
У кожного, хто їсть досита
Довгеньку скибку! Дині дух
Доносить аромати літа
Із Азії, з жарких полів,
Де дині, перець, помідори,
Де спіти їм сам Бог велів,
І динь там на базарах – гори!
І десь так тижнів через два,
Коли з’їмо останню скибку,
Затуркувана голова
Очима втуплюється в шибку
На захід сонця за вікном
За дах сусіднього будинку,
І пригадає, як воно
Там опускалося в долинку
Десь на краю льодовика.
Над ним туман ураз здіймався
Стіною золота, яка
Не гасла, доки не ховався
Останній промінь вдалині!
Ні, ми не станем сумувати!
Нехай течуть буденні дні,
Та серцю щемко пригадати
Вершину, що чека на нас!
Не те, щоб ми молили Бога,
Ось як було в наступний раз,
Як зустрічала Перемога:
Йшов дев’яносто перший рік.
Ми ще були тоді в Союзі,
Ще змін ніхто не передрік.
Знайомих югославських друзів
У експедицію на Хан
Верба і Чегель запросили.
Із заворушень мусульман
Війна там набирала сили?
 Чегель ВолодимирШорсткий інтернаціонал
Прибув до Києва в команді:
Мухамед Гафич керував
Між сербів, мусульман, хорватів.
Він був найстарший серед них,
Досвідчений, високий, дужий
Між говірких і мовчазних,
Веселих хлопців і не дуже.
Хто правий там у боротьбі?
Народи всі в війні бідують!
Двом сербам лиш не по собі,
Та хлопці все ж не ворождують.
Сміються, що не слово – жарт,
І Київ їм ще більше любий,
Опісля того, як азарт
Безплатно лікувати зуби
Вдалося їм погамувать
У кабінеті у дантиста.
Так, зуби треба цінувать
Усім, не тільки альпіністам!
Взяли квитки туди й назад
І долетіли до Пржевальська.
За овочами на базар
Ми подались, а югославська
Команда із провідником
Поїхала до Ісик-Куля,
Аби скупатись вечірком
В затоці озера. Прибулі
Гуртом найняли катерок,
Катались, плавали, пірнали.
Був не холодний вечорок,
І ми в купанні наздогнали
Колег, один лиш Мухамед,
Та інший – Шишич, мусульманин,
У воду не зайшов. В момент
Йому ми кажемо: на Хані,
Холодній і стрімкій горі,
Хто власне тіло не освятить
У озері о цій порі,
Навряд чи зможе побувати!
А ще прикмета є така:
Як сала хто не стане їсти –
Гора холодна і стрімка –
Тому на гору не залізти!
Він не повірив, а дарма
Не їв він сала, бідолаха!
Не те, що сала в нас нема:
Немов чека на нього плаха,
Як з’їсть хоч ввечері шматок!
Не та релігія, одначе!
Він за столом сіда в куток,
Аби не нюхать і не бачить,
Як салом ласуєм гуртом,
І Гафич теж його вживає.
Питає: „Я мужик, чи хто?”
Досвідчений, напевно знає,
Що апетит на висоті,
Яким внизу не був би добрим,
Враз пропада, і ти тоді
Стаєш не спритним і хоробрим,
А через силу вже повзеш
Повільним слимаком угору!
Лиш той, хто сала погризе,
Осилить здертися на гору!
Отож, коли прийшла пора
Іти на Хан, тут Шишич спікся!
Не прийняла його гора,
Він ще на підступах осікся!
На Хан ходили кілька раз:
П’ять двісті, шість сімсот, вертались,
Допоки ждала нас гора,
Ми всі акліматизувались.
 в палатці-кухніКоли на третій вихід йшли,
З п’ять двісті рушили під стіни
Чапаєва, то ледь втекли
З-під смертоносної лавини!
Ні, навіть не втекли – коли
Й куди було нам там тікати,
Як брили льоду загули
І почали на нас стікати:
Загуркотіло! Снігова
Накрила хмара – ми присіли.
В коліна втислась голова:
Втекти ні часу, ані сили!
Коли нарешті гуркіт вщух,
Здійняли голови ми, білі,
Побачивши, що грім затух
За метрів сім до нас, ми – цілі!
Гора жбурнула лід до ніг:
Сміливість нашу перевірить
І дух! А ми, струсивши сніг,
У Божу милість стали вірить!
Всі прислухалися пильніш,
Як навкруги запала тиша,
Аби проскочити скоріш –
Оманливим бува затишшя –
Цей небезпечний кулуар,
Піднятися на схил безпечний.
А Чегель ще несе й тягар,
В цих горах ніби недоречний:
Гірські він лижі підніма
На рюкзаку до сідловини,
Аби униз не йти дарма,
А з’їхать, хоч до половини!
І двічі це йому вдалось!
І ще при тім живим зостався!
Про те, як їхать довелось,
Сказав: „Так швидко не катався!”
Під сідловиною знайшли
Печеру вириту простору,
В ній ніч одну перебули
І вранці рушили на гору.
Од сідловини до гори
Вів гребінь, раз по раз крутіший
До шість п’ятсот, де стали три
Палатки у вечірній тиші.
 вид на гр.Кокшаал-Тау з західного гр.ХанаВесь гребінь міддю пломенів
Од світла сонячного кругу:
У час вечірній вдалині
За край гірського виднокругу
Ховався величезний диск
Із гривою-протуберанцем.
На Перемозі „обеліск”
Теж віддзеркалював багрянцем!
Та на ніч ураган задув,
Ми саме стрілися зі снами.
Злякалися, аби не здув
Палатки в прірву разом з нами!
На ранок – вітер продувний,
З палатки вийдеш – з ніг збиває!
А холод, ніби неземний,
Тепло з одежі видуває.
Тож днюєм, лічимо харчі –
Хто знає, скільки тут стирчати?!
Мороз і вітер знов вночі.
Чим буде нас зоря стрічати?
В палатках мостимось бочком
По шестеро. Де речі діти?
В „висотці” з Сєвою Яцком,
Де примус не вгавав чадіти,
В ту ніч стряслася дивина.
Заліз він в спальник взутим спати,
Спав скраю, і нога одна,
Відсунулася з каремата
В промерзлий кут, кудись убік,
У спальнику, крізь дно палатки,
Промерзла! Навіть черевик
Не зміг порятувати п’ятку!
На гору так і почвалав,
Бо ще не дуже докучала.
За пару днів ледь не волав,
Внизу лікарня виручала.
 стою на вершині п. Хан-ТенгріА зранку югославів ми
До верху без пригод зводили,
Всіх у палатки до пітьми
З гори при пам’яті спустили.
Лиш Гафич сам на шість шістсот
Спускався поночі останній
З ліхтариком. Автопілот
Ввімкнув, ішов, неначе п’яний.
В палатку вповз – гарячий чай
Чекав на нього й навіть каша,
Він лиш сопів і пив, мовчав,
Теплом долоні гріла чаша.
 разом з югославськими альпіністамиСпустились в табір – вертоліт
В наступний день усіх їх скопом
Поторохтів дивитись світ
У Самарканд, Хіву галопом!
Возив їх Деркач Олексій
В мечеті древні мусульманські.
Дивитися ходили всі,
Хоч правнуки не всі османські!
А в нас лишилися снага,
Бажання й шанс на Перемогу!
Ми не молилися богам,
Та всі б подякували Богу,
Якби назавтра вертоліт
Нам зекономив день підходу,
Доставив на гвинті-крилі
Нас під маршрут. Тож на погоду
Пів дня ми зможем мать запас!
В долину зрання поглядаєм,
Чекаєм. Стартувати час,
А вертоліт не прилітає!
Під піком Горького сидим,
Готові на атаку скору.
Як до обіду не злетим –
Забракне часу йти на гору!
Тоді усім назавтра – вниз,
Наздоганяти югославів!
Ця перспектива нас до сліз
Пройма! Хоча би не злукавив,
Прибув швидкий залізний птах!
Подейкують, в Афганістані
Із зірочками на бортах
Не раз він „радував” душманів!
Сидим і ждем не на льоду –
Біля палаток на морені.
Площадка вертолітна тут –
Сто метрів – на її терені.
Віталій Дзюба проводжа
Нас у політ вже раз четвертий,
Він цим нас ріже без ножа!
Пора пілотам вже припертись!
 Дзюба ВіталійСидим одягнені. Хандра
В нас потихеньку проникає.
Вже стартувати б нам пора,
Аж ось до нас Верба гукає:
„Що ж, мабуть, вже не прилетить!
Пора помалу роздягатись!”
Гора вивчає нас: кортить
Зійти нам, чи порозлягатись?
Не хоче нас прийнять гора?
Чом вертоліт не прилітає?
Віталій Дзюба загора,
Неквапно книжечку читає.
Віталій з Мальцевим були
На цій стоянці піонери.
Їх вертольотом привезли
Найперших. Мов місіонери,
Вони під вечір прибули
З речами ставити палатки,
Та від „горнячки” полягли
Невдовзі опісля посадки.
Так сталося, бо ранком тим
Ми із Пржевальська прилетіли
В Майда-Адир. Летять „гвинти”
На Інильчек – нам сповістили!
Тож порішили – хай вантаж
Летить увесь, і з ним охочі:
Ночівлю брать на абордаж,
Займать місця супроти ночі!
Віталій з Ігорем взялись
Кидок на льодовик здійснити
Без передиху, і „спеклись”,
От чим це можна пояснити.
Ми ж ночували ніч оту
В палатках одаль від застави.
Зібрали газову плиту,
Вечерю готувати стали,
Зіграли у стрімкий футбол,
І прикордонники засмаглі
Нам не один забили гол,
Та ми були до бою спраглі –
Скінчили майже внічию!
А потім ставили палатки
На рівному, мов стіл, краю
В травичці злітної площадки.
А югослави подались
На схил акліматизуватись.
Постомлювались, приплелись,
Хто їв, хто ні – пошвидше вкластись
Рішили спати. Нам самим
Зосталося вечері більше.
Понаїдались добре ми
Та чаю напились пізніше,
І спать спокійно уляглись:
Хай спочивають чай і сало!
Над кимось ґедзі ще вились,
Мене ж нічого не кусало.
Наступним ранком зустріча
Нас ясне сонце! Шум мотора
Невдовзі групу сповіща,
Що скоро полетим у гори!
Перед відльотом нам козла
Військові запропонували
Придбати тушу. Що ж, була
Ціна помірна, то й придбали.
Козла ніхто, мов, не стріляв,
Він сам упав, та так невдало,
Ушкодив ногу і охляв.
Ішли бійці і підібрали.
Тож довелося старшині
Докласти деякі зусилля,
І в холодильник він одніс
Козлячу тушу без насилля.
Козла вантажим в вертоліт,
Хай наостанок помандрує!
А під мореною у лід
Його од сонця замуруєм.
Збираєм, грузим рюкзаки,
Сідаєм в транспортний МІ-8.
Нема закрилків, лиш сітки:
Так легше, ніж летіть з залізом,
І гори видно у хвості!
Ілюмінатори ж – подвійні.
Нас повезуть пілоти ті,
Що і в минулий раз, надійні!
Сідаєм на сидіння ми,
Діставши фотоапарати.
Летим із літа до зими –
Всім светри з рюкзаків побрати!
Злетіли! Вздовж Інильчека
На схід прямуєм, до розвилки,
Де рукави льодовика
Розходяться. Обидві гілки
Широкі, в тріщинах, лежать:
Одна – пряма, північна – вліво.
В розвилці – озеро-межа,
В льодовику німотне диво!
Мерцбахер озеро оце
Відкрив і описав на славу!
За нього стрінете слівце
Між описів озер по праву!
Застигли айсберги малі,
І на поверхні шуга плава.
З боків обвалюється лід
Раптово, з шумом, величаво,
І за хвилину знову спить
Примовкле озеро до строку,
Коли в одну коротку мить
Під льодом щілину широку
Проточить, проторує стік,
І враз в долині загуркоче
Могутній водяний потік –
Вода в нім піниться, клекоче!
Він все, що стане на шляху,
Змете в долину і розкришить,
І улоговину суху
На місці озера полишить!
Ми бачили камінне дно,
Коли в минулий раз летіли,
І все питали, де ж воно?
Побачить озеро хотіли!
Минаєм озеро, летим
На льодовик, де хлопці наші
Нас виглядають з висоти,
Попивши чай, поївши каші!
Вже Хан видніється здаля,
А там, правіше, за відрогом –
Гора, кора нас окриля:
Гора-красуня, Перемога!
Сідаєм не на льодовик,
А на морену, на площадку.
Верба одвів пілотів вбік
І так сказав їм: „Для початку
Ви нам екскурсію зробіть
Навкруг Інильчека до Хана
Для югославів. Далебі,
Район ми знаєм непогано,
А їм би всім красоти ці
Оглянуть з висоти польоту!” –
І суму грошей у руці
Верба показує пілоту.
Отож, згрузивши рюкзаки,
З них камери повитягавши,
Ми умостились залюбки
У вертоліт. Він, газу давши,
Як завжди, хутко вверх злетів
І носом розвернувсь в долину.
Аби ще гвинт не торохтів!
Без шуму не піднять машину!
Ось вже Північний Інильчек
Нам демонструє краєвиди,
Яких не бачили ми ще:
Стоять величні піраміди,
Хан-Тенгрі справа вирина
Помалу з-поза повороту:
Північний схил – стрімка стіна
В ілюмінаторі навпроти!
 п. Хан-Тенгрі з півночіНапруживсь вертоліт, піднявсь,
Перестрибнув над перевалом!
На перевалі сніг здійнявсь.
Ще отакого не бувало,
Аби на висоті такій
Літали вертольоти сміло
І гори так були близькі!
У нас аж дух перехопило!
Зашвидко вертоліт шугнув
Над гребенем, де потім йти нам,
Під пік Чапаєва шмигнув,
І тиші враз забракло стінам!
Відлунням кулеметних черг
Заторохтіла перекличка,
В котру ці велети поверг
Наш вертоліт – залізна птичка!
Ось і Південний Інильчек!
Летим правіше, за відроги,
Де довге тягнеться плече
До Важі з піка Перемоги.
 летимо до л. Зірочка і піку Перемоги!Летим по Зірочці вперед,
Під Перемогу підлітаєм!
Пілот наліво крен бере,
Назад неквапно розвертаєм.
Тут робить паузу пілот,
Мовляв, любуйтесь, альпіністи!
Сюди ви прагнули, і от
Тепер старайтеся залізти
На цю красуню мовчазну!
Північний гребінь – перед вами!
Крутизну цю і білизну
Не можна змалювать словами!
 північні схили п. Перемога Головна, 7439 м.За не планований обліт
Безмежно вдячні ми пілоту!
Він просто в небі, на крилі,
Торкнув душі найвищу ноту!
В серцях надію поселив,
А ось тепер не прилітає!
Хоч би нас він розвеселив,
Підкинув ближче до Китаю!
Примовкли наші жіночки,
І їм передалась тривога!
Насупились, мов їжачки,
Їх не цікавить Перемога!
Вона їх у ранковий час
Стрічала, лагідна і ніжна,
Коли вже сонця промінь гас,
Стояла синьо-білосніжна!
Ларисі й Олі з дня у день
Впадала Перемога в очі,
Мов кадр із фільму, що ніде
Ти не побачиш, хоч і схочеш!
Та вистачало їм снаги
На все в цій сніговій країні!
Жінки – жадані береги,
Тепла й любові берегині!
Вони, мов справжні повари,
Удвох нас радісно стрічали,
Коли вертались ми з гори!
Гарячим чаєм пригощали,
Супи варили і борщі,
Гуляш, і до млинців какао,
Та примерзали уночі
Без нас в палатках. Нецікаво
Було самим їм ночувать
І прокидатись під снігами,
І не хотілося вставать
Із захололими ногами!
Міцнів характер у дівчат,
Вони не розпускали соплі!
Світився відблиск гір в очах!
Жили на смаженій картоплі,
Какао, каві і млинцях,
На овочах і бутербродах.
Щодня гарнішала з лиця
Засмагла їх жіноча врода!
Аж ось опівдні гуркотить!
Невже летить, гадаєм гадку?
Так, дійсно, справді, он летить!
Мерщій, за речі, на площадку!
Хто розсупонивсь, той забув
Чи светра, чи харчі у спішці,
А вертоліт уже прибув!
У вертольотчика в усмішці
Сувора нотка прогляда.
Уже він нам маха рукою,
Так, ніби сам нас довго ждав!
Перед атакою стрімкою
З жоною чмокнувсь і біжу!
Добігли, вхекались, встрибнули –
І полетіли за межу
Льодовика, ледь віддихнули,
А вже вистрибувать пора!
На сніг, на Зірочку змітаєм
Вниз рюкзаки! Мов дітвора,
Із вертольота випадаєм!
Він розвернувсь і хутко зник!
Так ми за лічені хвилини
Перестрибнули льодовик!
А погляд вже на гору лине!
Ну що ж, бійці, під рюкзаки!
Вдягаєм темні окуляри,
І чимчикуєм залюбки
Під льодопад, а сонце жарить!
Під льодопадом „кішки” – взуть!
Всім до вірьовки прив’язатись!
Два льодобури крутонуть,
На плато стрімголов піднятись!
По плато – путь на перевал,
На гребінь. Гребенем – під скелі,
Де я з Вербою ночував
В печері – сніговій оселі –
В минулий раз. Печері тій,
Звичайно, що не зберегтися.
От ми уже в новій, пустій
Почаювали, і влягтися
Пора нам спать, та в небесах
Такі великі сяють зорі,
Так близько небо нависа
Над нами в вишині прозорій,
Що тихо радуємся ми,
Бо стоїмо за крок од неба,
І очі повняться слізьми!
Багатства іншого не треба!
Такі хвилини у житті –
Святі, величні, незабутні,
У злеті кращих почуттів!
Внизу, в містах, вони відсутні!
В печері палимо свічки,
Повище ставим на полицях
Під стелю їх. Мов світлячки,
Вони освітлюють нам лиця.
Давно вже сонце спать зайшло,
Пора вечірній чай варити.
Взяв Чегель газовий балон,
І дав усім нам прикурити:
Не так горілку пригвинтив,
З котрою Мальцев не упоравсь:
В балоні дірку прокрутив,
Той зашипів, і дуже скоро
 Мальцев ІгорВ печері газом стало тхнуть!
У свіч вогні здійнялись вгору,
Тож довелось балон жбурнуть
Надвір, і ми в вечірню пору,
Оскільки вихід угорі,
Побрали в руки каремати,
Й, мов пустотливі школярі,
Старались газ повиганяти!
Робили це у темноті,
Бо свічі блимнули й затухли.
Напевне, вперше у житті
Лягали спать в повітрі тухлім!
Лягли ми спати уп’ятьох.
Заснуть не зразу удається,
Бо серце в грудях: тьох та тьох,
Натруджене, на гору рветься!
А от прокинемось, чи ні,
Чи не почадієм од газу,
Не відаємо. Ми – одні
Тут на горі! Чи всю заразу
Вдалося викурити нам
З печери – хто зна? Щось, та буде!
Уже пора приходить снам,
А думка ця триклята будить!
Вхід до печери сніг накрив
До ранку. Мальцев Ігор скочив,
Бо нічим дихать, вхід відрив,
Розштурхав нас: „Роззуйте очі!
З-за Хану сонце вже зійшло!
Пора вилазити з оселі!
На вихід!” В сонечка тепло
Вистрибували ми, веселі!
 піки Горького - Чапаєва - Хан-ТенгріМороз, легенький вітерець,
Гір первозданні краєвиди,
На альпенштоку прапорець
Вітають всякого, хто вийде
Надвір з печери, ніби кріт,
Примруживши од сонця очі!
Шлемо низький уклін горі!
Чи нас вона прийнять захоче?
 біля печери на 5800 м.Ген-ген її могутній лик
Вирізьблює небесна бездна!
Пік Перемоги, то не пік –
Гора висока, широчезна!
 п. Перемоги, північний схил, видно "зуб", 7200 м.Та нам збиратися пора,
Чекай на спуску нас, печера!
Заллємо чаю до нутра –
Й на гору, з гімном „Ще не вмерла!..”
 на 5800 м.Хто варить чай, хто – на бігу
Площадку втоптує на схилі,
Аби, облегшивши вагу,
Йти в необтяжливому стилі.
Сходить до вітру на горі
При вітрі – то окрема тема!
І добре, як харчі в нутрі
Засвоїлись! Як ні – проблема!
Який би ти не був смішко –
Ураз тобі не стане смішно!
Отож Гребенніков Сашко
Це робить чинно і неспішно.
 Гребенніков ОлександрСашко на сонці покректав,
Зітхнув полегшено, піднявся,
Розкинув руки: „Красота!”,
І горами залюбувався.
Все поглядав то в бік гори,
То вниз, на довгу путь підйому,
І так до нас заговорив:
„Рішив, не йду! Пора додому!”
 А ми йому: „Сашко, облиш!
Твоя робота почекає!
Подумай, ще сюди коли ж
Ти попадеш? Поглянь, гукає
Вершина нас! Погода – клас,
Хоча ні слова про погоду!”
Та Саша вирішив: „Я – пас!”,
Став готуватись до відходу.
Дружинам передать привіт
Ми з Чегелем прохаєм Сашу.
Йому – топтать донизу слід,
Нам – йти угору, знов на Важу!
Кому з нас більше пофартить?
У кого вибір правильніший?
Невже Сашкові не кортить
Зійти на гору? Чом сильніший
У нього поклик йти униз?
Щоб завтра гори він покинув,
І у Пржевальськ його поніс
Той вертоліт, що нас підкинув.
Я потім в Києві питав:
„Не жалкував, що повернувся?” –
Він аргументував, кректав,
Мовляв, робота, та запнувся,
І згодивсь, що за кілька днів
Робота б не втікла нікуди!
І погляд трохи потьмянів,
І шумно видихнули груди.
 Нам нічого втрачать часу
На роздуми – наверх крокуєм.
Ось перший пояс скель внизу.
Не дуже швидко чимчикуєм –
Ідем, як дихаєм, у такт:
Крок – вдих, крок – видих, чи частіше.
Внизу ми дихаєм не так,
Внизу – там дихати простіше!
Годину кожну відпочить
Ми зупиняємося дружно,
Погризти кураги, попить,
Посидіть, щоб не так сутужно
 путь знову на Важу!У скронях пульс, мов кулемет,
Частив і трохи вгамувався,
Та й вітер прохолодний дме –
Щоб ніс од нього заховався!
Під вечір верхній пояс скель
Пройшли. Все важче йти угору!
Не гріє сонечко низьке,
І вітер західний в цю пору
Все дужче справа подува!
Йти до печери ще довгенько,
Та й зайнята вона бува.
Отож вирішуєм швиденько:
Тут під палатки мало місць.
Як на підйомі десь учуєм
Одне – довбаєм фірну міць,
Палатку ставим і ночуєм!
За півгодини набрели
Ми на площадку вузькувату,
Од вітру стінку ледь звели,
І майже полягали спати,
Коли приповз якийсь один
І став навколішки при вході!
Мовляв, несила далі йти,
Пустіть заночувать, та й годі!
„Йди до печери!”- мовим ми
Уже у сутінках японцю.
Він вперся в льодоруб грудьми,
Не йде, і край! Чи звик по сонцю
Ходить на гори, а тепер
Стомився й вище йти не може?
Рюкзак не громіздкий припер,
Щоб помирав – не зовсім схоже!
В палатці місця в нас катма,
Тож ми йому рекомендуєм:
Нехай не проситься дарма –
На лицарів не претендуєм –
А спуститься на метрів сто,
Де ми палатку проминули
Чужу, порожню, в ній ніхто
Не спить – її там не забули,
На спуску потім заберуть.
Тож хай японець там ночує!
Хоч це йому не по нутру,
Не розуміє чи не чує,
Та зваживши на тісноту,
А чи на слушні аргументи,
Він зник у темну пустоту,
Ми ж, відпустивши компліменти
Про нам незрозумілий стиль
Ходити в горах поодинці,
Скінчивши п’ятками трясти,
Промерзшими о пізній цій годинці,
П’єм чай гарячий досхочу,
Аби пошвидше спати лягати.
Нарешті гасимо свічу,
А вітер знов в палатку гатить!
Цей вітер – він півночі дме
Студеним подихом, не літнім,
На схід. Та з нас ніхто не змерз!
Лиш завиднілось у досвітнім
 понад хмарками - п. Хан-Тенгрі, 6995 м.Сіренькім мареві чоло
Хан-Тенгрі в піку-піраміді –
І вітру ніби й не було!
Він знов нагряне по обіді!
Пробуджуємося, і сни
Пакуєм в спальники із пухом,
Хай завершаться там вони!
А нам пора збиратись з духом,
Іти на Важу! Небокрай,
Він ось, над гребенем синіє!
Не гребінь стань і підпирай
Його руками! Ген видніє
І профіль нашої гори:
Он чорний „зуб” до себе манить!
Як буде сонце днів зо три,
І нас прогнози не обмануть,
 погляд наліво, на Перемогу!Дай Бог дійти, дай Бог зійти
І повернутись вчасно в табір!
Нема яснішої мети
В нас у вселенському масштабі!
Йдемо під сніговий карниз
На гребені, знайшли ходи в нім,
На гребінь Важі я заліз,
Зустрівши вітер з ритмом дивним:
Дмухне добряче, затиха
На кілька хвиль, а потім знову
Здіймає куряву в снігах
І куртку продува пухову!
Та можна, одвернувшись, йти
До „обеліску” нам помалу,
Аби до вечора дійти
До місця, звідки штурмували
Ми Перемогу в перший раз,
І де в палатці ночувати
Ввісьмох мостились! Хтось із нас
Тоді ще примудрявся спати!
Спустившись трохи з Важі, ми
Печеру бачим під карнизом,
Котра рятує од зими
Японців групу. Йшли однизу
Під проводом інструкторів
Вони раніш напередодні.
Це їхній альпініст прибрів
До нас учора. Їх сьогодні
Під „обеліск” не поведуть.
З печери будуть штурмувати?
Весь день в печері проведуть?
Мабуть, раніше ляжуть спати,
Інструктори до сонця схід
Розбудять їх у ранню пору,
І за собою у похід
Швиденько поведуть на гору.
А нам, щоб не ризикувать
І день даремно не втрачати,
Під „обеліск” чимчикувать
Пора неквапно розпочати.
 знов торуєм путь до "обеліску"!Широкий гребінь плавно вниз
Веде під сонячним промінням.
Годин за кілька „обеліск”
Нас зустрічає піснопінням,
 на скелях "обеліска" - нерукотворні горельєфиГудінням вітру поміж скель.
Неквапно ставимо палатки,
Готуєм їсти щось тривке,
Раніше вмощуємся спатки.
Палатка – база, дім, тепло,
Од вітру захист, спочивання,
Аби не тісно в ній було!
Спимо спокійно до світання.
Прокинулись, уже зійшло
Яскраве сонечко на небі!
Та ми ще в тіні, і тепло
Ще не дійшло – палатку гребінь
Тримає зранку в холодку,
Тож мерзнуть руки, мерзнуть ноги,
Та ми вже попили чайку,
Готові йти до Перемоги!
Виходим в дев’ять! В грудях дух
Забився на крутім підйомі,
Та я вже впевнено іду,
Ми трохи з гребенем знайомі!
 справа - путь над "обеліском"Ідуть попереду Верба,
Володя Чегель, Ігор Мальцев,
І я не відстаю! Ходьба
В хвості дає полюбуваться
На невимовну красоту:
Китаю гори і Тянь-Шаню
Підносять в піднебесся дух,
І дух радіє, наче п’яний!
Він тіло вгору підганя,
Мовляв, прудкіше рухай ноги,
І ноги став не навмання:
Не знайдеш рівної дороги
На гребені, де фірн слизький
На кожнім кроці вимагає
Уваги й пильності! Близький
Темніє „зуб”! Не пролягає
 перед "зубом" 7200 м.Вже перед нами гострий „ніж”,
Котрий обачно по перилах
Ми тут проходили давніш!
Твердим, мов крига, фірном вкрила
Цей гребінь за роки гора,
До блиску відполірувала
Його на тисячі вітрах
І „ніж” під фірном приховала!
Під „зубом” сіли відпочить.
Дійшли сюди за дві години.
В примітнім місці „зуб” стирчить!
Лишилось нам кидок єдиний
Уверх по гребеню здійснить,
Аби на верх гори добратись!
Не зможе нас ніщо спинить,
А ми вже будемо старатись!
 над "зубом" 7200 м.Виходим далі. Гострий „ніж”
З’явився трохи вище „зуба”.
Вбиваю „кішки” в лід міцніш,
Спираючись на льодоруба,
 Верба Олександр на "ножі"„Ножа” проходжу, а за ним
Стає вже гребінь трохи ширшим,
Менш небезпечним і складним.
Позаду друзів полишивши,
Помалу набираю темп,
На повні дихаючи груди!
В своєму темпі кожен йде,
Не дінеться ніхто нікуди!
Вершина манить, мов магніт!
На висоті не розігнатись!
Горлянка мов горить в огні!
Лишилось трохи ще піднятись!
А як у Гімалаях йдуть
На Еверест, найвищу гору?!
Там, в піднебессі, важча путь,
Ніж тут! Отак себе бадьорю:
На піднебесній висоті
В розрідженості атмосфери
В крові, зневодженій, густій
Варт віднайти нові резерви!
Там кожен подих, кожен рух –
То крок у власну підсвідомість
За гранню сил, чуттів напруг,
Де в кожнім кроці – невідомість,
Де подіх вітру – ураган,
А сонця промінь в очі – опік,
Де тягне пуд свинцю нога,
А ти повзеш, малий, мов клопик,
По схилу велета-гори,
І подих розтинає груди!
Так! Що кому не говори,
А альпіністи – мужні люди!
Вже гребінь зовсім не крутий,
Колотить серце без упину!
Все! Вище нікуди іти!
Виходжу на саму вершину!
Тепер вершина не сама:
Ми наодинці з нею разом!
Довкола вище гір нема!
Єство сповняється екстазом!
Отут – Землі і Неба край,
І пасма гір до виднокраю!
Отак стрічає душі рай!
Згори вершину озираю:
На схід йде гребінь трохи вниз,
На південь – схил із білизною,
На північ нависа карниз
І обривається стіною.
Один на камені стою
Пласкім, що виступа з-під снігу.
На нім навколішки стаю,
І сльози щастя і утіхи
 Стікають в радості святій,
Що дочекалась і зустріла!
Цілую камінь я тоді,
Мов Перемога – люба, мила,
І сонцю дякую за те,
Що нині так яскраво сяє,
Що хуга снігом не мете,
І хмар довкола ще немає,
І вітру сильного нема!
А навкруги лиш білі гори,
Де навіть влітку скрізь зима!
Ось друзі вже підходять скоро,
 О. Верба та І. Мальцев на ПеремозіІскриться радість у очах,
Вітаючи, здіймаєм руки!
Ні, на вершині не гірчать
Нам сльози радості, не муки!
 усі ми - на вершині піку Перемоги!!!Нестримний потяг висоти,
Шлях до вершини чи до Неба –
То рух до світлої мети,
Окрім якої нам не треба
Нічого більше на путі,
Крім – досягти, зміцніти духом!
Такі вершини непрості
Вітаються лиш з відчайдухом!
 В.Чегель на п. ПеремогиТому, хто зроду не бував
На жодній із вершин високих,
Ці, духу сповнені, слова
В душі не збудять струн глибоких!
 Олександр Верба на ПеремозіФотографуєм краєвид,
Фотографуємось на згадку.
Вже дві японські голови
З’явились, в повному порядку,
 вид з вершини п. Перемоги на південь, КитайПід наглядом інструкторів,
Котрі за них відповідають.
Ось перший вхекався, добрів,
І другий теж, прийшли, сідають,
Стомились хлопці, далебі!
Вітаємось з японським другом!
Спускатись час! В легкій журбі,
Надихавшись вершинним духом,
Неквапно починаєм рух.
Де й ділись втома із журбою!
Високий у вершини дух!
Понесемо його з собою!
Підйом від нас потребував
Три з половиною години.
Вітрець несильний подував,
Ішли ми в запалі єдинім!
На спуску ж – міцно ноги став,
І дихать теж обов’язково,
Бо заставляє висота
Сопіть чимдуж не випадково:
На кожний видих – крок один,
Ще видих – другу ставиш ногу.
Спускались близько двох годин
Спокійно, дякувати Богу!
В палатці заварили чай,
Понапивались, подрімали,
По гребеню в вечірній час
До Важі йшли. Заночували,
Хто – у печері, в тісноті
Спать між японців примудрився,
А ми палатку без затій
Установили. Чай зварився,
Поповнили води запас
У організмі – і поснули!
Достатньо пізній був вже час.
Доволі швидко промайнули
Години бажаного сну,
Для висоти міцного досить.
Здавалось, тільки-но заснув,
А вже японець щось гундосить!
Його інструктор розбудив,
Коли прокинувсь чергувати.
Мабуть, до вітру той сходив
І пісню розпочав співати
Якусь японську, негучну,
Бурмочучи собі під носа.
Яку подію визначну
Оспівує одноголосо?
Чи те, що на вершині був,
За Фудзіяму вищій вдвічі?
Чи може, він слова забув
І просто так собі мугиче?
Прокинулись – пора вставать!
На спуск багато часу треба!
Збирати речі, чаювать –
Уже світліє купол неба!
Палатці – дяка за тепло,
За сни, котрі не пам’ятаєм.
Чи справді сходження пройшло,
І з Перемоги ми вертаєм?
Чи не наснилась нам вона,
Немов намріяна кохана?
В промінні сонця вирина
Могутня твердь навпроти Хана!
Зайшли на гребінь, на вітрець,
В бік Перемоги поглядаєм.
Не розгортали прапорець
Ми на кордоні із Китаєм,
Записку ж на горі зняли,
Записку власну написали
Про тих, хто там до нас були,
Про те, що й ми там побували.
Нам Перемога гребінь свій
Відкрила в сонячнім промінні,
Де, ніби на передовій,
Ми вгору йшли в ривку єдинім!
А зліва гордо погляда
З ребром рожево-мармуровим
На нас Хан-Тенгрі: борода,
І ніс, і пильні очі, й брови –
Лице, правіше од ребра,
Помітить можна оком зрячим!
Якщо він – Батько Гір-гора,
То в Перемозі Матір бачим!
Вона погоду задає
Десяткам гір у цім районі
І вітру напрям придає
Вздовж гребенів і без кордонів.
Нас світлий смуток пробира:
Пора прощатись з висотою!
Тобі подякуєм, Гора,
За спілкування з Красотою!
Підйом на Важу некрутий
Назустріч вітру молодому,
А далі – тільки вниз іти,
Аж до палаткового дому.
Що ж, прощавай і ти, Китай,
Із горами до горизонту!
Долин далеких виднота –
В мазках зеленого нальоту.
Там – південь. Путь на північ нам.
Спуск заплановано, допоки
Не запанує тьма нічна!
Де стріне вечір нас глибокий?
З Вербою починаєм спуск
В тумані з хмари снігової,
Котра, мов по команді „пуск!”,
Накрила нас із головою!
Володі Чегелю здалось,
Що треба земляка спускати,
І Мальцеву його прийшлось
І відмовляти, і чекати.
Той наш земляк, що працював
У МАЦі, рушив вниз раніше,
В печері він перебував,
Мабуть, ловив в погоді нішу.
Коли ж спускатись почали,
У Мальцева сніжку набилось
Під „кішки”, ноги попливли,
Бобслеєм тіло захопилось!
Він перекинувсь на живіт –
Спускався ж бо без льодоруба –
Лиш промайнуло в голові:
„Гальмуй, чим є, інакше – згуба!”
 Мальцев ІгорСпинивсь, піднявся, втер чоло,
Перехрестився мимоволі,
І, мов нічого не було,
Діждався Чегеля, й поволі
Нас почали наздоганять.
А ми з Вербою поглядали,
Як удається підганять
Інструкторам японців вдало!
Невдовзі повалив сніжок,
Одразу видимість упала.
Вповільнивсь внутрішній движок,
І тяга квапитись пропала.
На „кішках” вниз не побіжиш –
Від снігу треба оббивати.
На камінь, що в снігу лежить,
Варт обережніше ставати!
І віддалятися не варт,
Іти на спуску треба вкупі.
У горах кожен крок – не жарт!
Чи камінь, падаючи, влупить,
Нога підвернеться, живіт
Розслабиться не там, де треба,
Чи зашумить у голові –
Як в допомозі є потреба,
Повинен поряд бути друг,
Котрий підкаже, допоможе!
Крім нас, нікого тут навкруг,
Довкола – гори й Царство Боже!
В місцях, де круто, для перил
Висять навішені мотузки.
Ми добре бачим їх згори,
Використовуєм для спуску.
В них є і капосний момент:
Перила свіжий сніг вкриває,
І рукавиці змокнуть вщент,
Як їх брезент не покриває!
Так до печер спустились ми,
Де ночували на підйомі,
Звідкіль у снігопад зими
Пішли японці, нам відомі.
Їх повели інструктори
Донизу майже без спочинку,
Попереду, мов трактори,
Їм прокладаючи стежинку.
Десь півгодини чай пили
Вони тут і відпочивали.
Ми їх очима провели,
В печері рюкзаки сховали,
І стали думать та гадать,
Розтоплюючи сніг на воду:
Спускатись нам чи ночувать
В печері у таку погоду?
В таку погоду заблукать
На гребені при снігопаді
Неважко. Де тоді шукать?
Сидим, мізкуєм на нараді:
Далеко вже не ранній час;
Горить лампада у печері,
Під снігопадом день загас;
Готуємося до вечері,
Чаюєм і ночуєм тут;
Раніше полягаєм спати;
Хай на горі сніги метуть –
Вже зранку будем теліпатись
До Зірочки, Інильчека!
Нам путь відома, не таємна,
У табір, де на нас чека
Хоч невелика, та приємна
Компанія із двох дружин,
А з ними ще Віталій Дзюба.
Їх від гостей він сторожив
Без допомоги льодоруба.
Він зранку в озерце ходив
Пірнати із поважним видом,
А потім з кавою сидів
І любувався краєвидом!
У озерці отім вода
Під ранок покривалась льодом,
Та то для нього – не біда,
Бо грівся він під сонця сходом!
 одне з озер на льодовику під п. ВернадськогоКупатись в тому озерці
Ларисі й Олі заманулось.
У кожної рушник в руці,
І про пухівки не забулись!
Високе Сонце погляда
На цю забаву веселеньку,
Мовляв, нагрілася вода,
Бо озерце оте – маленьке.
Не берег – просто камінці.
І Олі першій закортіло,
Щоб не стоять на вітерці,
Занурити у воду тіло.
Ларисі каже: „Закричу –
На крик мій не звертай уваги!”
Лариса в відповідь: „Мовчу!”
Аби не втратить рівноваги,
Зробила Оля в воду крок
І враз занурилась по плечі!
Не закричала, мов сурок,
Котрий кричить верткій малечі,
Аби ховалась до нори!
Стоїть в воді, мовчить, мов риба!
Лариса, глядячи згори,
По камінцях в напрузі стриба
І руку Олі простяга,
Давай, мовляв, вилазь скоріше!
А в Олі з місця – ні нога,
В воді застигла і не дише!
Нарешті якось із води
Змоглася, випростала руку!
Лариса витягла з біди
Купальницю німу, без звуку.
Та зчервоніла, ніби рак,
І стала швидко одягатись.
Ларисі змерзлий неборак
Одбив охоту полоскатись!
А сонце зігрівало їх
Ще з півгодини, потім хмари
Заслали небо. Раптом сніг
Посипле? Тож купальниць пара
Вверх по морені подалась
Швиденько в табір пити каву.
Як ця подія відбулась,
Ми байку слухали цікаву
Вже після спуску, а тепер
Готуємось до сну в печері.
Легені кожному підпер
Живіт, раденький од вечері!
Вже напівсонні, топим сніг:
Вночі захочеться попити.
Хто ще сидить, а хто вже ліг
І в першім сні почав сопіти.
Десь серед ночі замело
Вхід до печери. Вранці стало
Нам дихать важко, довелось
Вхід розчищати од завалу.
З цим Мальцев справивсь на ура!
Заліз знадвору, всіх нас будить:
„Сурки, підйом! Уже пора
Чухрать униз! Од сну не нудить?”
В рядочок проти сонця всі
На посиденьки влаштувались,
І невимовній гір красі
Раділи, Ханом милувались!
Внизу далеко табір наш
Під піком Горького видніє!
Підйом, високогірний пляж!
Ідем, допоки сонце гріє!
Не видко Важі звідціля,
Та видно красеня – пік Неру.
Махаєм табору здаля
І покидаємо печеру.
На Перемозі погляд знов
Мій мимоволі застигає.
В нім – дяка, радість і Любов,
Котра усе перемагає!
Рюкзак на плечі піддаю,
Окрилений її красою,
І в цю ранкову путь свою
Рушаю на очах з росою!
По гребеню на перевал
Спустились ми доволі хвацько.
З-під Важі зі стіни обвал
Лавини загримів зненацька,
Неначе грім загуркотів,
Здійняв клуби зі снігу, льоду.
Я сфотографувать хотів
Шалений вал лавини сходу,
Та поки цілю об’єктив –
Лавина вже внизу вгасає!
Німотна грізність красоти
Зі стін, завмерши, нависає!
Направо з перевалу сніг
До плато топчемо глибокий,
Котрий периною заліг
В цю ніч, укривши в білий спокій
І скелі, і льодовики!
Японці йшли тут в завірюсі,
Не бачачи красот таких,
Що нас чарують в виднокрузі!
На плато – ані вітерця!
Йдемо, немов на сковорідці!
Крем не завадить для лиця,
Якщо лице не у борідці!
До льодопаду добрели,
Знов довелось вдягати „кішки”.
Спустились, знову їх зняли
І вже по Зірочці йдем пішки.
При спуску з висоти Вербі
Зробилось зле – звичайне діло,
Од перегріву, далебі.
Ковтнув водички – відпустило.
До майок майже роздяглись:
Без вітру гріє пляж природний,
І до обіду доплелись
Поволі в табір міжнародний.
Там відпочили, попили
В достатку чаю, й по обіді
Ми через Інильчек пішли,
Вклонившись Хану-піраміді
І попрощавшись з кількома,
Хто був у таборі в ту пору.
На південь звідціля нема
Якогось путнього обзору.
На півночі стоїть гряда
Величних гір лівіше Хана.
По рації доповіда
Верба Ларисі: „Йдем за планом!
Коли, питаєте, чекать?
Вечерять будемо всі разом!”
Вершина Горького стрімка
Слугує нам дороговказом.
Між тріщин вибираєм путь.
Пройшли вже більшу половину,
І бачим те, що не забуть,
Незвичну сонячну картину:
Туман на заході накрив
Весь льодовик, а сонце сіло
За цей туман, і запалив
Туман той золотом уміло
Всесвітньої краси Творець!
І золота стіна вітала
Нас за невпинний шал сердець!
Неначе з золота-металу
Вона споруджена умить,
Аби з горою привітати!
І досі серденько щемить
І береже цю згадку-свято!
Похід наш добіга кінця!
Вже по морені йдем бадьоро,
І до палаток острівця
Ми дійдем в час вечірній скоро!
Ось і палатки! Біля них
Лариса, Оля і Віталій!
Чай, обнімання, сльози, сміх,
Питання: що робити далі?
Збиратись! Завтра вертоліт
Нас має понести в долину.
Усі тривоги і жалі
Уже позаду! Ми полинем,
Через Майда-Адир, Пржевальськ
В Бішкек назустріч югославам.
А нині ще чека на нас
Подія рідкісна, цікава:
Ще в баню встигнути б зайти,
Якщо вона не захолола,
Погрітись, тіло пошкребти!
Дровець завчасно наколола
Команда, що була до нас,
І в чані є вода гаряча,
У топці ще вогонь не згас.
Попаритись – оце удача!
Щоправда, паром те назвать,
Що ми застали, неможливо.
Тож стали швидко бруд змивать,
Тіла пошкрібши бережливо.
Ця баня, дерев’яний зруб –
Від двох сибіряків ідея.
З металу – топка й пара труб,
Все решта – з дерев’яних рейок,
А стіни – з балок-крукляків.
Її внизу побудували,
Порозбирали до чопків,
Всі балки пронумерували,
Їх потім вертоліт приніс
За кілька ходок. Хлопці склали
Жар-баньку! За дровами вниз
На вертольоті теж літали!
Оскільки дрова смоляні,
Колосники позабивались,
Їх потім чистили чи ні –
Хто зна, бо диму наковтались!
 попарився я чи ні, але зігрівся!Тож вирішили не топить,
А швидко вимились, вдяглися.
Надворі сніг почав ліпить,
Ми ж по палатках розбрелися.
Залізли в спальники, в тепло,
Од чаю й баньки розімліли.
У кожної з дівчат чоло
Світилось радістю – жаліли!
В наступний день не прилетів
Наш вертоліт, хоч ми й зібрались.
Не чули стрекоту гвинтів
Ні разу, хоч і прислухались.
Отож пішли заночувать
У табір – ходу з півгодини –
Теж міжнародний, їх тут два.
Гадали, в нім нема й людини,
Та трьох застали хазяїв.
Вони нас чаєм напоїли.
В нас іменинничок поспів,
Верба! Швиденько стіл накрили,
І навіть пляшечку вина
Одкоркували причаститись
За Перемогу. Ген вона,
Скінчивши в променях світитись,
Уже готується до сну,
І решта гір відпочивають.
Її, холодну, мовчазну,
Серця з любов’ю відчувають!
І нам до сну уже пора.
Остання ніч в високих горах.
Між решти зір одна зоря
Брильянтом сяє в непрозорих
Близьких бездонних небесах.
Тут зорі більші, ніж в долинах,
Внизу, в рівнинних поясах.
Тут час мина не по хвилинах,
Коли зорі сягає зір!
Усі думки повідлітають
Посеред цих величних гір,
Де час і простір пропадають,
Де на межі Землі й Небес
Пливеш ти Всесвітом безкрайнім,
І заколисують тебе
Вершини духом життєдайним!
Світанок! Вранішній відліт!
Зарані стало гуркотати!
Вантажим речі в вертоліт,
Ще хвилька, і пора злітати!
 на вертолітній площадці під п.ГорькогоЩо ж, Перемого, прощавай!
В серцях лишишся назавджи ти!
І ти про нас не забувай!
Ми будем в гори ще ходити!
Вона, велична, мовчазна,
Нас в путь далеку виряджає:
З-під гребеня крута стіна
Лавиною випроводжає!
 срібно-біла Перемога прощається!І в світлі сонця гордий Хан
Пройнявсь розлукою близькою,
Тож кожен з нас йому маха
Уже засмаглою рукою!
 пік Хан-Тенгрі, 6995 м.Злітає вертоліт уверх,
При цім і гори виростають.
У горлі чомсь язик зашерх!
Неквапно мимо пролітають
Стрімкі вершини по боках
І грандіозні їх відроги.
Цей путь уздовж Інильчека,
Повітряної вниз дороги,
Здається нам німим кіно,
Лиш стрекотіння заважає!
В ілюмінатора вікно
З нас кожен дивиться – бажає
 масив піку ПеремогиЦі гори в серці зберегти,
Хоча на них ми не бували:
Вершини, гребені, хребти,
Льодовики і перевали!
Долина ширша, вдалині
Уже видніється застава.
Сідаєм. Ми тут не одні:
Учора табором вже стала
Команда красноярців. В них
Речей, учасників багато.
А вертоліт один на всіх!
Як в нього люд, вантаж ввіпхати?
Під стелю речі й рюкзаки,
І двадцять троє пасажирів!
Вкладали речі на боки
Під керуванням командирів.
Залито в баки керосин.
В салоні хто стоїть, хто всілись,
Вербі на світлий тон штанин
Красуня з кремом примостилась.
От вертоліт загуркотів
І довго грівся, прислухався
До вантажу, а вир гвинтів
Вловити вітер намагався.
Разів із п’ять на метр злітав,
Хвостом поводжував поволі,
Ніс проти вітру розвертав,
На шостий раз злетіли! Кволі
Гребки накручують гвинти,
Дрож відчувається в залізі!
Хоч би не впасти, догребти
Нам до Пржевальська без колізій!
Ущелинами, по низах
За сорок п’ять хвилин добрались
Із посмішками, не в сльозах!
Пілоти – молодці, старались!
Під вечір в місті у готель
Нам забаглося поселиться,
Де в ресторані метрдотель
Вареники, як українцям,
Нам пропонує. Мов, крім них
Лиш страви дорогі лишились.
На дороге – нема дурних!
Тож ми вареників наїлись,
Спать полягали в чистоті
На білосніжні простирала!
Та буркотіння в животі
Заснути довго не давало –
Голодними не розібрать,
Що ті вареники – несвіжі.
Тож і почав кишечник грать
Симфонії на спомин їжі!
А сірим ранком, крім дощу,
Нас будить приймача розмова,
З якої раптом кожен вчув,
Що у Москві, без Горбачова,
Котрий відпочива в Криму,
ДКНС якийсь віщає:
Всі мають вірити йому!
А ми, промивши шлунки чаєм,
За речі, і – в аеропорт.
Пора в Бішкек перелітати!
Та рейси всі поплутав чорт –
Не можуть літаки злітати!
Так низько пояс дощових
Спустився хмар на злітну смугу,
Що рейсів зовсім чергових
Не буде! Ждем годину, другу:
То сіє дощик, то вщуха.
Ми починаєм нервуватись!
Погода тут до нас глуха,
Від неба нікуди діватись!
Рейс на добу перенесли,
І ми увечері дивились,
Які серйозні всі були,
Хто в телевізорі кривились
На камери з ДКНС.
Закралась думка: не застрянем?
Чи скоро ця мара мине?
А поки – спати, вранці глянем.
А вранці низько пояс хмар
Спустився знов в сирій погоді.
Летять ЯК-40, в нас – кошмар,
Літак не тої марки, й годі!
І знову ми не летимо!
Квиток же груповий з Бішкека
У нас! Як не передамо –
То справа в югославів кепська!
В ЯК-40 нас не допуска
З отим квитком летіть начальство
Аеропорта й літака.
Візьміть хоч Чегеля! Нахальство!
Нарешті згодивсь командир
Квиток доставить югославам,
Якщо в аеропорт прийти
Вони вже встигли. Кепська справа!
Сидим під зеленню дерев,
У небо знов не випускають!
Всіх потихеньку зло бере:
Нас югослави там чекають!
Сиджу під деревом і я,
І погляд в „Рубаї” вникає.
От молодець Омар Хайям,
Він істину в вині шукає!
Невже ні вірша без вина
В свій час не міг він написати?
В нас поки істина одна:
Чекай, чи лікті вчись кусати!
Нарешті ввечері і нас
Літак доставив до Бішкека!
Та ми проґавили наш час,
І югослави вже далеко –
Зі спільним груповим квитком
Летять до Києва, щасливці!
А ми тут у кущах рядком
Лягаєм, як в кошарі вівці,
Аеропорту поблизу
Заночувать – квитків немає!
Верба уже пустив слоьзу,
Начальника листом проймає
Від федерації: мовляв,
Були роботи рятувальні,
Народ ухекавсь і охляв –
Події в горах екстремальні!
Тож треба роздобуть квитки,
Бо нас у Києві чекають,
Командою: „Під рюкзаки!”
Знов рятувать когось гукають!
Нам обіцяли дать, що є,
Але назавтра і не разом.
Харчі Лариса дістає,
Запалюєм горілки з газом,
Розвішуємо на гілках
Копчену ковбасу сушитись.
Ганяємо здоров’яка,
Що починає метушитись
Коло палаток, ковбаси,
Мов щось забув, когось шукає,
А сам тим часом, бісів син,
З гілляки ковбасу таскає!
Була та шумна ніч жарка,
І ми щоразу прокидались
Від гуркотіння літака,
І знов в дрімоті забувались.
А в день наступний наяву,
Не в сні, вдалось нам відлетіти!
Було два місця на Москву,
А звідти в Київ торохтіти
На потягу – ну, хто вперед?
Володя Чегель зголосився,
З Ларисою квиток бере.
Верба на Київ допросився
Для інших в різні літаки
Квитки, бо місць не вистачає,
І врешті вже несе квитки!
Його команда зустрічає
Із криком радісним „Ура!”
І розбирається з місцями.
Додому вже летіть пора!
Не ночувати ж місяцями
Тут у палатках по кущах!
По двоє, троє вилітаєм!
І знов горить вогонь в очах:
Ми з неба гори розглядаєм,
Що височіють вдалині,
В ілюмінаторів віконцях.
Чи бачать нас вони, чи ні?
Стоять, іскряться проти сонця!
Ми в горах будем ще не раз
В командах різних мандрувати
В Карпати, на Памір, Кавказ,
Нові маршрути торувати
Знов до величної мети!
Куди б нас не вела дорога,
По ній допомагає йти
Гора-Богиня – Перемога!
 пік Перемоги, 7439 м. Березень – 10 червня 2004 р.
* г. Важа Пшавела, або пік Перемоги Західний, 6900 м.
** біля вершини піку Хан-Тенгрі, 6995 м., встановлена дюралюмінієва тринога.
*** скельні виступи (6700 м.), початок гребеня піку Перемоги
ДКНС – державний комітет з надзвичайних ситуацій
|
|
© 2024 Оліфіров Віктор Миколайович. Всі права захищено.
|