    
|
 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
|
 Вірші 1980 - 2002 роківНаписане душею – ідеальне! Написане словами – чи завжди? У віршах кожен знайде пізнавальне І вічне – як дістатись до Мети!
Що є Любов? Чи справді смерть буває? Що може навернути нас на Путь? Життя людське у вічності триває, Тож варто нам ілюзій збутись пут!
Що може дух людський і що – Господній? Чи людям варт за все відповідать? Що всі – Єдині, відаєм сьогодні? Чи кожну мить Собою прагнем стать?
* * * Ти раптом сповіла мені, Журливо дивлячись ув очі. Про мрії давнішні дівочі, Про думи нинішні сумні.
Про те, що молоді літа, Немов у вирій, відлітають, Та вже назад не повертають, Бо час ніколи не верта,
І що однолітками б ми Не розминулися ніколи, Що я молодший, і довкола Прикмети скорої зими...
Мовляв, безжалісні роки Тебе тривожать серед ночі, Немовби нагадати хочуть Про місяць ясний і зірки,
І ту сімнадцяту весну, Коли заснуть було несила, І соловейка ти просила, Щоб не давав ні краплі сну.
Весні не буде вороття, Вже осінь клени запалила, Тепло надовго віддалила... Повір, даремне каяття,
Що все в житті і в світі тлінне! Зима мине, і серце знов Пізнає радісно любов, І пісня птахою прилине!
Забудь про лишенько своє! Розтануть і жалі, й зітхання, Якщо для світлого кохання В твоєму серці місце є!
Щоб слів кохання не забуть, Їх варто промовлять нечасто, І неможливо справжнє щастя Без втрат і боротьби здобуть!
...Колись і я складав пісні Під солов’їні переливи, І почував себе щасливим, І щиро дякував весні,
Коли навчився цінувать Шовкових трав сріблясті роси І дівчини пшеничні коси, Що їх так п’янко цілувать!
З тих пір пройшло немало літ, Як відгриміли літні грози, І вкрили кригою морози Той першого кохання слід.
Не скоро срібний снігопад Напада на твоє волосся! Хай золотом багряним осінь На нас невпинно наступа –
Вона не спалить всі мости! Тебе за вірність поважаю, І тільки одного бажаю: Аби жила з Любов’ю ти! 16.10.1982 р.
* * * Ні, поки що лягти не можу спати! Відтоді вже минуло вісім літ, Як безнадійно хвора ненька-мати Розтанула в вечірній чорній млі.
Я вірив до останньої хвилини, Що все минеться, що настане час, І знову мова лагідна полине Неквапно до синів її, до нас!
Я вірив: мама знову посміхнеться, Скорботна тінь розтане на чолі, Я дуже вірив в те, що все минеться, Так, ніби люди вічні на Землі!
Аж раптом навкруги розверзлась прірва! Крізь сльози страшно глянути униз, Неначе хтось мене з корінням вирвав, І я навіки в безвісті повис...
І хвилями накочувались сльози, Й рубець на серці кров’ю закипів, А смерть уже стояла на порозі, І я, її відчувши, остовпів!
І аж коли я знов прийшов до тями, Помітив, що лишивсь в палаті сам, Що мама тут, та вже немає мами! Душа її вже лине в Небеса!
Не дай нам Бог в лікарнях наших вмерти Серед таких же кволих бідолах, Де прізвища напишуть після смерті Зеленкою на теплих ще тілах! 1.02.1990 р.
* * *
Зимові Карпати – казкова краса! З ялинок крислатих додолу звиса Пухнастий, сріблястий кожух сніговий. Он зайчик вухастий – лови! 8.02.1991 р.
* * *
Скільки кращих синів погубила війна? Ми напевно не знаєм! Ще не сплачена нами данина страшна – Дотепер відробляєм!
Скільки юних життів потонуло в імлі, Скільки не зародилось?! Жар сердець їх назавжди остиг у землі, Гріть живих – не судилось!
Чи не зовсім забуті співанки-пісні, Не доспівані ними, Що текли, мов веселі струмки голосні З ручаями сумними?
Чи не їх принагідні і сила, й краса Нам розправили б крила, Щоби душі людські на Землі, в Небесах Справедливість скорила?
Чи не їхньої гідності та доброти В наших душах бракує? Чи ж тому, що погинули люди-брати, Всяк живий жебракує?
Стійте! Хто там співа войовничі пісні? Мабуть, він забуває: Щоб цареві на троні триматись вільніш, Цар війну затіває!
Скільки люду земного погубить війна? Теж напевно не знаєм. Ким же завше з народом ведеться вона, Ми собі уявляєм? Середина 90-х років.
* * * Ой, чи зацвіте калина, Чи підніметься бузок, І чи виросте ялина, Чи берізка пустить сок?
Чи з гілками обламають Все суцвіття молоде? Вже міста ялин не мають – Лиш пеньочки де-не-де.
Що прищеплюєм дитині З перших місяців буття? Чи Любов – закон в родині? Є повага до життя?
Чи іде процес пізнання Крізь ламання і биття? Цвіт ламаєм для кохання, Чи для згуби майбуття?
В чому ж мудрість існування? У примноженні краси, У прозорості кохання, Мов ранкової роси,
У любові до природи, І до квітів – зокрема! А без цього ані вроди, Ні здоров’ячка нема! Кінець 90-х років.
* * * Нарешті зранку випав перший сніг Останньої зими тисячоліття. Зліта останній лист, мов рік, до ніг, Покинувши осиротіле віття.
А десь цей сніг перетворився в лід, Укривши ниви крижаним покровом З порепаним корінням у землі. Нелегко залишатися здоровим
Мені, й Землі, і навіть Небесам, Моїй душі, й лісам, лугам і водам. Мов перший сніг, очищуся я сам – Очиститься і Матінка-Природа! Грудень 2000 р.
* * * Розбудиш музику в собі - Якщо та музика – від Бога, То веселіша, далебі Перепаде тобі дорога.
Осяє посмішка лице, Почнуть спокійно дихать груди –- І, ніби зваживши на це, Привітнішими стануть люди.
І раптом зникне суєта, Бо сенс буття – у кожній миті, І в русі з’явиться мета – Зміцнить гармонію у світі!
І не порушити красу, А лиш примножити й творити. І тільки правду, та не всю Зустрічним в очі говорити.
Почнеш із музики в собі – Все поміняєтся навколо! Ти в світі цім і світ в тобі – Магічне, нерозривне коло! 1.11.2002 р.
* * * Поезію відроджують словами В вінках сонетів, віршів і поем. Думки мої, коли я поряд з Вами, Пірнають з почуттями в сотні тем
І виринають зграйками-рядками, На білий лист, мов Божа благодать! І все ясніші почуття з роками, Аби думки вірніше передать! 4.11.2002 р.
* * * Запам’ятай на все життя: Любов – то істина буття, Святіше істини немає! І від колиски до труни Її спаси і сохрани! Нещасні, хто її не знає.
Світ без Любові – суща тьма І хаос – сенсу в нім нема, Немає творчого начала. У серці жар не загаси, У долі лиш одне проси – Аби Любов не відібрала!
Бог є Любов! Спокон віків Її сприймають від батьків, Несуть в майбутнє їхні діти. Любов є Бог для нас обох, І в кожнім із зустрічних – Бог! Тож хай Любов нам путь освітить! 12.11.2002 р.
* * *
Темний листя настій У холодних калюжах, Стиглий вітер з дощем, І сніжок проліта. Знаю я, друже мій, Ми сумуєм не дуже – Проминув літній щем, І пора золота…
Скоро сніг замете Все, що нині чорніє. Сонний сонячний день Ловить прижмур повік. Квітка в серці цвіте, І душа пломеніє, І слова віднайде Сповідатись навік! 14.11.2002 р.
* * *
Народження віршованого слова
З безкінечного простору Виринають слова. Іх відловлюють не сто рук, А одна голова,
Лиш миттєво настроїться В звуковий резонанс – Так поезія твориться Не для нас, не про нас!
І плекаю мелодію: Пісня в серці бринить! Суєті, злому злодію, Не дозволю спинить
Переспіви гармоніки, Передзвони – кришталь, Переливи гармонії, Скрипки ніжну печаль.
І коли та мелодія Все гучніше луна, От тоді повезло! І я Відчуваю – вона
Може вилягтись стрічкою Золотого руна, Може вилитись річкою, Мов настала весна!
І зажевріє квітами Мова наша жива! Проростуть первоцвітами Мого серця слова
Про проникненість простору, Про безвекторний час, Про зустрічний неспроста рух Наших душ, все про нас! 16 – 19.11.2002 р.
* * * Вічні запитання.
Життя – ланцюг із епізодів, Чи послідовності епох? За нього дякувать Природі, Чи всім життя дарує Бог?
Чи на Землі життя єдине, У кому є душа жива? Чи в декілька життів людина Невпинно душу розвива?
І чи завжди в людській подобі? Чи через раз міняє стать? А чи проживши в злі й жадобі І хижим звіром може стать?
Що значить для людини “Розум”? І що “Не-Розум” означа? Було спочатку Слово прози, Чи Прапоезія Начал?
Великий Вибух був спочатку, Чи світ до нього існував? Хто ряд законів без печатки В світобудові заснував?
Закон ментальності творіння Світів навколо і в собі, Він став для дерева корінням Законів інших, далебі!
Закони наслідку й причини, Вібрацій, а не суєти, І принцип жінки і мужчини В однім – пізнаєм я і ти?
Чи опануєм принцип ритму В битті схвильованих сердець? Чом проза переходить в рифму? Чи не тому, що Бог-Отець
Явля закон про протилежність, Котру усяка має річ, І те, що взаємозалежність Єдна не тільки день і ніч!
І в тім, що хмари блискавиця На Землю вмить жбурля грозу, Якщо уважно придивиться: Як угорі – так і внизу!
Таких питань ще є чимало. Чи знайдем відповіді ми? Якби часу не бракувало Нам всім зробитися Людьми! 05.12.2002 р.
* * *
В пам’ять про Миколу Амосова.
Помер хірург зі світовим ім’ям, Із золотими серцем і руками. Дістатись до глибин людського “Я” – Він цю науку шліфував роками.
І сотні раз, тримаючи серця У отворі розкритої грудини, Питання поставало без кінця: А де душа гніздиться у людини?
Траплялось так, що іноді душа Тіла безсилі тихо полишала, Мов птах з гнізда у вирій вируша, Й усіх, хто поряд, в горі залишала.
Від того горя й сам він потерпав, Бо був самокритичним, справедливим. Одначе духом він не занепав – Це для хірурга просто неможливо!
Учився, вчив і сам оперував, Вимогливістю створюючи школу, Й обладнання сучасне добував, Хоч коштів і не стачило ніколи!
І створював методики нові, Допомагав колегам словом, ділом, Сортуючи задумки в голові, Він їх у працю втілював уміло.
Поблажок у роботі не давав, Лінивих взагалі не міг терпіти! І з кожним пацієнтом відчував, Стоїть питання: жити чи не жити!
І лиш коли прийшла важка пора Собі про якість справи звітувати – Він сам собі признався: “Все, пора!” І зовсім перестав оперувати.
І от новий етап в житті настав – Для чого, як і скільки в світі жити? Він від життя нітрохи не відстав, Зумівши стільки літ наворожити,
І встигнуть дати нам такі знання Про нас самих у піднебеснім світі, Щоб день за днем не жити навмання, А кожен сам за себе був в одвіті!
І всі вже звикли, що Амосов – є! Він тисячами рухів відганяє Свій перехід у інше битіє, З якого вже повернення немає,
Він в цім житті іще не все сказав, Ще дасть поради про життя відверті. Він дійсно до останнього писав Послання нам напередодні смерті.
Прощай, Людино, ти в нас був один, Ти справді в цім житті зумів відбутись! В горінні наших душ, сердець, судин Про тебе не судилось нам забути! 16.12.2002 р.
* * *
У цю найдовшу ніч зимову Я з Вами поведу розмову, Чому і досі не засну: Зима пророцтвує весну!
Чи може й Вам в цю ніч не спиться? Надворі місячна світлиця Підсвічує сріблястий сніг, І сяйво тулиться до ніг
Через вікно, і в домі тінню Стає, і гонить сновидіння, І спати зовсім не дає. А серце не перестає
У всесвіт посилать сигнали. Чи Ви їх запеленгували, Ці хвилі щастя і добра? Вже слати відповідь пора!
Якщо спите – душа в астралі Мандрує у небесні далі. Десь там зустрінеться вона З сигналом. В нім Любов луна!
Тож хай насниться Вам планета В піснях, мелодіях, сонетах, Вся в зелені гаїв, дібров, Там сонце, щастя і Любов!
А я в найдовшу ніч зимову Зимі подякую, що знову Снігами землю огорта І вже на весну поверта.
Землі подякую, що носить, І все ще вдячно плодоносить, Дає нам сили і снаги Гасити всі свої борги!
Зіркам подякую і Небу За невдоволену потребу Пізнати Всесвіту світи І Вищий Розум осягти!
Вже непомітно ніч минає, Вже тихо розум засинає... А може він вже спить давно? Хто знає? Ранок все одно
Настане! Скоро Сонце встане, Обігрівати Землю стане І дарувать життя й тепло, І ночі – наче й не було!
І найкоротший день настане. Крижинка на вікні розтане І в серці Вашім, вірю я! Порука в тім – Любов моя! 22 – 23.12.2002 р.
* * * Хай чистота вершин величних Розбудить вигуків окличних І наших душ стремління ввись! На їхню велич подивись,
На гордий спокій проти Неба – Віками квапитись не треба! Хоч видозмінює їх час Неквапно, повільніш від нас,
Та і вони однак старіють, І потайки, напевне, мріють, Гуртуючись, не в самоті, Побачить нас хоч раз в житті,
До себе в гості запросити, Сніжком іскристим притрусити, Морозцем, вітром привітать, По льодопаду покатать!
Ми поряд з ними раді бути, Про суєту рівнин забути, В легені накачать озон І сходжень розпочать сезон! 27.12.2002 р.
* * * В передсвятковій суєті Про головне б нам не забути – Ким стати прагнемо в житті, І ким життя дає нам бути?
Що у собі перемогти, Яких чеснот і знань набути? Кому і чим допомогти? Як вищу благодать здобути?
Святкуймо, друзі, бо без свят Життя в’язке, мов тісто прісне! Шануймось, щоб віднині свят Навіки кожен був, і прісно! 28.12.2002 р.
|
|
© 2026 Оліфіров Віктор Миколайович. Всі права захищено.
|