    
|
 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
|
 Вірші 2003 рокуЯ не поет, не геніальний, І для заробку не пишу. Доробок мій – не ідеальний. То вірш за день, бува, вершу,
До десь у мандрах місяцями Проводить Муза вдалині, І рими з мудрими слівцями Вона шепоче не мені.
Її не раптом і покличеш – Сама обранця вибира! Але якщо їй чимсь не личиш – Не доторкнешся до пера.
А прилетить – і в серці свято, Немов лелека навесні! І вголос хочеться співати Нові сонети і пісні!
І я молюся одкровенно, Відсторонившись суєти: “О Музо, будь благословенна, Оскільки сокровенна ти!” 3.01.2003 р.
* * *
Якщо, побачивши дитину, Твоє обличчя просія – І хвиля радості прилине, Хоч та дитина й не твоя,
Й добро зробити забагнеться Миттєвим покликом душі, Й добро це зробиш – не минеться Тобі це просто так. В вірші
Все неможливо змалювати, Але одно тобі скажу – Душі захочеться співати! Очистиш душу не чужу –
Й твоя очиститься, й дитяча Запам’ятає доброту! І ще комусь добром віддячить, Зберігши в серці іскру ту,
Котру збудив миттєвий спалах Душі твоєї! Просія Твоє обличчя! Так бувало? Чи марна проповідь моя? 8.01.2003 р.
* * *
Усьому сущому у світі Іще не складено ціни. Не вповні вчать економістів – Ціни не знають і вони.
Складаючи продуктам ціни, Забуто про такий нюанс: Як врахувати всі ті зміни, Щоб знову відновить баланс,
Існуючий до їх здобутку? На екологію плюють Усі теорії прибутку, І тільки шкоди завдають
І екології, й бюджету, Постійно дурячи людей. Нема трагічніше сюжету, Ніж крах неправильних ідей!
Якщо змоделювати цикли Всіх супроводжуючих змін, Коли і виникли, і зникли Продукти – висновок один:
В ціну продукту треба вкласти Затрати на видобуття, А щоб природу не обкрасти, І дати шанс їй на буття –
Додати треба всі затрати На реновацію землі, Лісів, лугів і вод. Витрати Ці можуть бути немалі!
І реновація повинна Умови кращі відновить В системі, що була первинна! А на додаток встановить,
Утилізації витрати Продукту, що відпрацював. Їх треба теж відшкодувати! Та мало хто їх рахував!
Можливі ж зміни у системах, Що цикл чіпають основний, Не обраховані. А тема Ця теж стосується ціни.
І врешті, гроші – не найкращий Еквівалент складання цін. Він може бути підходящий, Та не еквівалентний він.
Аби систему відновити, Енергія потрібна й час, І градієнти встановити Усіх відновлюваних мас.
Коли калорії й секунди Складуть еквівалент витрат Ціни предмету – може бути Видобуттю його не рад
Ні виробник, а ні торговець, Ні покупець, ні споживач, І ні експерт, ні обліковець, І ні редактор, ні читач!
До чого ж мова ця ведеться, Ти сам, читачу, зрозумій. Ціну всьому, що доведеться Тобі побачити – зумій
Відчути справжню, бо не цінник Один її відобража! І ти збагнеш, якщо не цинік – Й безцінні речі є. Душа,
Людське життя, цей світ – безцінні! Безцінні віра і Любов! Їм просто не потрібні ціни, А їх паплюжать знов і знов!
І знов неправильне мірило Збиває з пантелику нас! Ці ціни нас приговорили! Без вороття? Покаже час! 8.01.2003 р.
* * *
“Перебуваю у скорботі – Так мало творчості в роботі, Яку виконую щодня Автоматично, навмання!”.
“У захваті перебуваю, Бо кожну мить я відчуваю Життя нового пульс новий!” Який життя сценарій – твій? 8.01.2003 р.
* * *
Рік Новий і Різдво – то веселі свята Для дорослих і для дітвори! Заповняє єство світла віра свята, Що початок нової пори
Зле в минулім лишить, а добро збереже, Всі відродимось разом з Христом! Знову хочеться жить в мирі, щасті лише! Рік Новий білосніжним листом
Пропонує писать, мов поему – життя, Наших мрій і надій торжество! Вірі цій – не згасать в казку, у майбуття, В Рік Новий, у Христове Різдво! 10.01.2003 р.
* * *
Настане день – і пожалкуєш ти: Забракло часу, щоб книжки читати, У котрих можна істини знайти. Та із книжок всіх істин не дістати!
Шукай знання! Вони – довкола нас! Тому, хто стука, відчиняють двері! Аби здобути їх – потрібен час, Бо справжні істини – не на папері.
Іще одне із досвіду скажу: Всіх істин за життя не опануєш. Спитаєш – а по чому так суджу? На жаль, не ти один свій час марнуєш! 13.01.2003 р.
* * *
Важко серцю натхненно співати В суєтою заповнені дні! Пісня в серці – вибагливе свято, Пісня в нім – на самісінькім дні!
Лиш згадає воно, що кохає – І з’являються кревні слова! Як і Сонечко Землю осяє, Так і серце Любов зігріва!
Всім єством почуваю, що мушу Цю роботу щоденно робить: Очищати і серце, і душу, Щоб вірніше співати й любить! 14.01.2003 р.
* * *
Зустріч на Подолі в Києві
О, Незнайомко! Ми зустрілись На перехресті наших доль! В очах усмішки заіскрились, А звів нас Київський Подол.
В Вас відчувається порода! Виразність витончених рис Подарувала Вам природа, І погляд пильний, наче рись
Оцінює майбутню здобич: Чи полювать її, чи ні. Хоч пів години з Вами обіч Побуть дозволите мені?
Чим можуть пів години стати Для нас у суєтнім бутті? Пророцтвом про прийдешнє свято І антиподом самоті?
Самотніх душ злиттям спонтанним У резонансі почуття? Чи потім знов чужими станем Нарізно проживать життя?
Чи ми примножимо породу І Богом дану Вам красу? Чи Вашу первозданну вроду Я лиш у серці понесу?
Чи стануть нам майбутнім діти, Котрих любитимем, як Бог! Чи Ваш характер Афродіти Не втрима в парі нас обох?
Ще мить побережімо свято, Яке ця зустріч нам дає! Вже куполів Подолу злато У серце проника моє,
Аби роз’ятрить Вашу душу! Та срібний відблиск холодку Сяйнув при розставанні. Мушу, Відувши миті сіль гірку,
Я попрощатися із Вами. До зустрічі! Храни Вас Бог! Ні почуттями, ні словами Не поєдна він нас обох!
А ось моралі вам хвилинка На всі часи усіх епох: Того, чого не хоче жінка – Не забажає навіть Бог! 17.01.2003 р.
* * *
Любов і смерть, мов Небо і Земля, Не можуть поєднатися довіку, Хоч тісно співіснують споконвіку. Любов же смерть безмежно віддаля!
Про це неквапно варто говорить, Бо сенс подвійний в попередній фразі: Смерть відступає тільки в тому разі, Допоки прагне ще Любов творить!
А лиш Любов у серці завмира – Життя стає хвилини хоронити. Від смерті їх уже не вборонити. Так смерть життя потроху забира.
Не хоче пам’ять повертати знов Дні без Любові, що розпорошили Життя, і скільки б ми не ворожили, Його плекає лиш одна Любов.
Але і смерть страшну збирає дань. Вона завжди нам дихає у спину, Хоч ми вперед рвемося без упину, Так часто без Любові й сповідань.
Нечасто у буденній суєті Слова прості наповнюєм Любов’ю, Хіба тому, що рідко платим кров’ю За почуття безкровні і пусті?
Так рідко, у хвилини каяття, Пригадуєм: жили ми без Любові, Й ніхто не просить в сповідальнім слові: “О Боже! Дай Любов на все життя!”
Красі не все під силу врятувать, Вона сама – беззахисна й минуча, Любов – свята, безсмертна, неминуща! Вчімо серця Любов цю відчувать!
І знаймо: де її давно нема – Там поступово смерть стає на чатах, Аби кривавий відлік розпочати. Вона для тіла - морок і пітьма.
А душам – прориватися увись, Земні життя для них – немов трампліни, Летять вони, мов зіроньки-перлини! Уважніше до Неба придивись!
Там на Землі нелегко відродить Любов, де смерть недавно вирувала, Любов святу безжалісно ховала І не встигала землю скородить!
На тій землі гіркущі полини Деінде проростаючи спроквола, Займають навкруги все ширші кола. Там довго ждать відродження й весни!
Тож опануймо істину святу: Любов цей світ від смерті порятує! Допоки в жилах ще Любов нуртує, Прийдешнє посилає бересту
Із заклинанням – жити і творить, Любов’ю кожну мить заполонити! Вогнем Любові можна смерть спинити! У кожнім серці цей вогонь горить! 21.02.2003 р.
* * *
„Його думки недосконалі!” – Сказали б критики мої, І з часом, певно, доконали! Та не друкую поки їх,
А лиш одній я їй читаю, Вона – і критик, і суддя, І лиш у неї я питаю: “В чім наша істина буття?”
Вона мені відповідає: “Найменше – у твоїх віршах! Ти пишеш, а життя минає. Ти не візир, не падишах,
Не Заратустра, не Сененка, Не мудрий цар, не Соломон”. Авжеж, мені до них далеко, Та кожен має свій резон.
Кому знання даються Небом, А хтось і сам їх здобува, Й одразу виника потреба Зафіксувати ті слова,
Котрі буття відображають, З якими варто в світі жить, Котрі і кличуть, і вражають, І учать Істині служить! 18.03.2003 р.
* * *
Ви ще живі, ровесники двадцятих, Нащадки громадянської війни! Яку ж могли вам долю обіцяти Отці трьох революцій і сини?
В Голодоморі вижили в тридцяті, Ще й сорокові ви пережили! Завжди були у цім житті затяті, І за життя боролись, як могли!
Спочатку всіх вас голодом морили Представники чиєїсь влади Рад, І сотні сіл вкраїнських розорили Дощенту, до останнього двора!
А потім ще й батьків репресували За ту ж любов до рідної землі, Людей з землі нещадно усували, Не дивлячись, дорослі чи малі!
Країни неосвоєні простори Чекали на мільйони трударів! У Соловках, каналах Біломору – Роки страждань батьків і матерів!
І от – війна! Фугаси сіє небо І смерті смерч на села і міста! Евакопункт. Пожитки? Ні, не треба! За Волгу, на Урал, у Казахстан!
Там, де ліси й степи до небокраю, На вас чигала не одна зима. І думалось: “За що нас Бог карає? У школі кажуть, що його нема?!”
А тих, хто старші, всіх на фронт забрали. Були свої у кожного фронти! Мільйони повбивали, повмирали. Ви вижили, щоб смерть перемогти!
А як в тилу чекали Перемогу І вісточок із фронту, що живі! І працювали фронту на підмогу, Було, по норми дві і зміни дві!
І в сорок п’ятім, у квітучий травень, Ця довгождана звістка надійшла! Сльозу ви на щоках не витирали, Вона й солодка, і гірка була!
І де б кого ця звістка не застала – Всі відчували почуття святі! Ще й дотепер у пам’яті зосталась Ця згадка найціннішою в житті!
Щастило вам! Ровесникам дитинства Не всім судилось стріти той розмай! Жадоба перемоги й побратимство Вас звідусіль вертали в рідний край!
А захід України хвилювався: Прогнали німця – знову влада Рад?! В Карпатських горах днинами ховався Від сина батько і від брата – брат.
Ночами правди йшли шукать своєї В Галичину, Засяння, де земля Набухла кров’ю, що лили за неї В борні на смерть УПА, совєти й лях.
І знову рік голодний, сорок сьомий, Хоч не війна, та кожному – біда! Вам, вже дорослим, впевненим у всьому, Знов до смаку прийшлася лобода.
Затим скінчилась сталінська епоха, Яку з трибуни розвінчав Хрущов. Реформа грошей. Космос – він без Бога? Його Гагарін в небі не знайшов!
З піснями мчали поїзди цілинні Туди, де хтось із вас зростав в війну, Здобуть подяку, славу Україні?! Незайману підняти цілину!
Війна холодна, і Карибська криза, „Ми назавжди з Фіделем!” – скрізь луна! Над небом враз нависла хмара сиза: Невже почнеться ядерна війна?!
Відлига для поетів і для націй, Час розбудови й генсекретарів. В епоху КДБ і профанацій За Україну не один згорів!
Ровесник ваш, письменник Солженіцин Надрукував „Архіпелаг ГУЛАГ”, Як сотні тисяч чесних українців Поміж мільйонів вбив архіпелаг!
Рік вісімдесят шостий, рік полинний! Чорнобиля спалахує зоря – Росія, Білорусь і Україна Кладуть своїх дітей до вівтаря
Цього страшного ядерного звіра! І сотні гинуть, ніби знов війна! В випробуванні мужність, честь і віра – Ви їх плекали у своїх синах!
І досі цей „дешевий мирний атом” Відчутний в кожнім місті і селі! І тисячам доводилось шукати Нове житло подалі від землі,
Отруєної круг тієї зірки, Котра ще довго буде нам світить! Росли вже перші діти із пробірки, І в церкву їх несли батьки святить!
Широким фронтом йшла перебудова, І вам, уже мабуть в пенсійний вік Здавалось, що країна в нас – чудова, Допоки дев’яносто перший рік
Не роз’єднав республіки й народи, Аби збудити їх і згуртувать Під гаслами нежданої свободи Шляхи у незалежність торувать!
І раптом – злидні! Що то за свободи, Коли здоров’я й грошей вже нема? Лиш віра в Бога, в шафі – нагороди, І відчуття: жили ви недарма!
А ще мета: в нове тисячоліття, Дай Боже, тихим кроком доповзти! І в нім пожити, дякуючи дітям, Як є кому хлібину принести!
І ось воно, таке нове – настало! Все так же сяє сонце й припіка, Ходити легше й дихати не стало, Тривожить серце, ниє у кістках.
Політика й газети – лиш дратують, А в “ящику” – реклама, страм і жах! В “гарячих точках” знов війну готують! Напевно, наближається межа,
Де прийдеться народам вибирати: Чи в мирі жить, чи й далі воювать. А все-таки не хочеться вмирати, І варто кожну днину цінувать!
Вас глибоко шануєм, ветерани! Ви – мов останні степові орли, Що сторожать розорені кургани. Своїм життям ви славу здобули!
Давайте разом вірити, що вічно Вкраїнська буде вільною земля! І люди в ній навчаться жити вільно, Очистять душі, води і поля,
Закони приймуть вірні, справедливі, Ділити перестануть булаву, Всі будуть чесні, добрі і щасливі, Не в казці все це буде – наяву!
І спокоєм, що даний вам від Бога, Ви поділіться з іншими людьми, Аби усім відкрилася дорога У майбуття без воєн і пітьми,
І мудрість цілим світом керувала – Не зброя, не бандити й бариші, Й душа людська завжди потребувала Всього, що розвиває стан душі!
Міцного вам здоров’я, ветерани! Тримаймось міцно за життя земне! В минуле вам відходити ще рано! Життя мина, та пам’ять – не мине! 23.03.2003 р.
* * *
Із злом боротись наодинці – Що з псом скаженим голіруч. Ми з вами родом не ординці, Ми – діти подніпровських круч,
І здавна звикли виступати Сукупно проти ворогів, Оберігати, заступати Жита полів, шовки лугів.
Тож оглянімося довкола І озирнімо рідний край! Земля аж ген, до виднокола, Не поціновується, й край!
Вже ніби й ворога не видко, А ми плюндруємо самі Довкілля так, що глянуть гидко, Де похазяйнували ми.
Крім поля, двору чи городу, Там, де тямкий хазяїн є, Вся інша, нічия природа Потроху гибіє, гниє.
Річки забруднені міліють, Вода зелена в них цвіте. Ставки з органікою тліють, Де вже латаття не росте.
І про ліси ми мало дбаєм, Все більше – про деревину, Яку безжалісно рубаєм За безцінь на сировину.
Вже й лук, лугів замало стало, Де влітку пахнуть сіно й мед. Де трактори пройшлись металом – Земля вже віри нам не йме.
Тут губить землю мирний атом, А тут – отруєна вода, Що чорноземи просякла там, Де з хмари ллється кислота.
А ось рясніють купи звалищ, Чи сірі згарища смердять, Чи землю заасфальтували, І їй живою вже не стать!
Уже незайманій Природі Не стало місця навкруги. Її ми нищимо, та й годі, Всьому живому вороги!
Земля – жива! Земля – вразлива! Як Мати, родить все живе, Не вередлива, а вродлива, Зелена Всесвітом пливе!
Невже ми й досі не збагнули: Спустошувати Землю – зло! Вже ті часи давно минули, Коли буяло і росло
Все навкруги по волі Божій! Тепер же – людство при рулі! Та щось на Бога ми не схожі – Все менше чистої землі!
В Землі росте критична маса Бридких творінь людських створінь, Мине не так багато часу – І череда стовпотворінь
Не вавилонських, а всесвітніх, Іще раз Землю протрясе, І з сірих присмерків досвітніх Назустріч Сонцю піднесе
Лиш острівці земної суші, Де мало сліду від людей, Де залишились чисті душі Без темних варварських ідей.
Такої дяки від природи Невже ми хочем, земляки? Піднімемо ж усі народи За чисту Землю на віки!
Про Землю, мов про Матір, дбаймо, Аби в майбутнє прорости, Дітей турботі цій навчаймо, Інакше їй нас не знести! 27.03.2003 р.
* * * Дитяча душа
Велике місто – ворог для дитини! Категоричне твердження моє? Погляньмо на реалію картини – І впевнимось, що так воно і є!
При розгляді приймемо до уваги: Живе душа у тілі малюка! Які ж вона насмокче переваги У місті із грудного молока?
Коли в селі із вранішнім промінням Душа дитяча ранок зустріча, У місті, між бетоном і камінням, Прокинеться лиш тіло дитинчат.
В селі й тепер вітаються всі люди. Не всіх сусідів в місті знаєм ми. В селі нашкодиш – кожен знати буде. У місті – тихо шкодь хоч до тюрми!
У місті – сміттєзбірники смердючі, В селі ступнеш з порога – дух Землі, У місті – скрізь асфальт в свинці ядучім, В селі всі ходять босими малі.
В селі в дитину ще з Трипілля соки Земля крізь ніжки босі донесе! У місті, приголомшливо високім, Дитину до асфальту тисне все.
В селі з душею бавиться Природа, У ній – тисячоліття чистоти! В міських дітей – душі не та порода, Їй довелось сухішою рости.
В містах не знають діти, що то – сіно, І звідкіля береться молоко, І важко пояснити доньці, сину, Що означа збереження закон!
Всю землю ми у місті асфальтуєм. Про неї дбаєм більше на селі. Під цим асфальтом, гинучи, нуртує Душа прекрасна рідної Землі!
Будинки в місті зводим при дорозі, Де вже давно і сморід, і шуми Маленькі діти витримать не в змозі! Змирились душі? Зачерствіли ми!
Кому в містах будинки збудували? Чи є в дворах хоч клаптик на землі, Де б дітлахи безпечно торували У куренях шляхи в світи малі?
Будинки - для дорослих, для еліти… Еліти грошей, тіла чи душі? Дитячим душам соромно веліти Розвитись між стоянок, гаражів.
В малих дітей, аби рости розкуто, Потреба є законна і проста: Навкруг дитини змалку має бути Свій простір, де дитина підроста.
Цей простір має ширшати з роками. А де його у місті напастись? І дітлахів за ручку водять мами Роками, щоб не вляпались кудись!
Цим дітлахам між перших – не водиться, У лідери навряд чи попадуть. Водить за руку душі не годиться – Свободу полюбля душа і дух!
А ще, як в малюка нема кімнати, То він, переступаючи поріг, За простір починає воювати В під’їзді, ліфті, у тіснім дворі.
Обписані підлога, стеля, стіни В під’їздах, ліфтах – лиш одна з ознак Обмеженості простору дитини, Обмеженості душ дитячих знак!
А далі – наша рідна бідна школа! З дитячих уст злітають матюки. Для розвитку душі програма – квола. По закутках – “бички”, а то й голки!
Книжки не хочуть діти вже читати – Комп’ютер, телевізор заважа! Скоріше вже б дорослішими стати! На чому подоросліша душа?
Щоправда, школи є в містах музичні, Спортивні школи і художні є. Там розвивають душі гармонічні, Як їх до того двір не зіпсує.
Страшніше двору – молох споживання І мавп’яче: “Щоб як у всіх – було!” Тут вже душа вола про виживання, Раз виховання не допомогло!
Душа і гроші – суто незалежні, Та в тих, хто надто гроші поважа, Душа від грошей потрапля в залежність. Тоді вона не варта і гроша!
І цим грішать у більшості мужчини, І поміж них державні є мужі, Яким байдужа доля Батьківщини, Як і своєї власної душі!
А що ж сім’я? Кому як пощастило. Чи грошей вистача, чи навпаки – В сім’ї про душу говорить – не діло. “Либонь, не в церкві” – думають батьки.
Якби в душі батькам і педагогам Макаренками, Ващенками буть – Була б дитяча ясною дорога, І в України – ширша, ясна путь!
Прийде пора закінчувати школу – Йде боротьба за що? За атестат! В нім душу не оцінюють ніколи. Між двох оцінок –“грішна” чи “свята”–
Є так багато ступенів і рівнів, Що душу лише спробуй, оціни! Радіють дітки: – “Наші душі – рівні! За бездуховність в нас нема вини!”
Стають невдовзі юними батьками Чимало слабкодухих молодят. Свідомо чи раптово, тата й мами Народжують малесеньких дитят.
І щастя, як дитина – здоровенька, Бо придане в Чорнобиля тяжке, І все частіше малюкам і ненькам Підносить недостатності букет!
Буває, в сім’ях молодих – скандали, Незрілі душі репають по швах! Чи не від того, що важкі метали В кістках, крові, печінці, в головах?
В сім’ї, де почалося вже пияцтво, Дитячі душі мають за ніщо. Там лайка процвіта, рукоприкладство, І згодом діти з дому йдуть будь-що.
Ви скажете – і в селах це можливо! Не заперечу – в тому правда є. Якщо не дбать про душу бережливо – Дитина малодушною стає.
За неповагу до батьків і старших, За нелюбов до рідної Землі, Не-пам’ять Батьківщину захищавших, Зневагу честі власної сім’ї,
За цю бездушність – немала розплата: Жебрацтво, чи сирітство, чи бомжі. І долею, й здоров’ям завжди платить Дитя за черствість власної душі!
І ми, дорослі, всі тому причина! Погляньмо, а яка у нас душа? Що прикрива дорослості личина? Чи варта ця душа хоча б гроша?
Чи ми живем по заповідях Божих? Який ми дітям приклад подаєм? До них, малих, на мавпеняток схожих, Від нас, дорослих, все і пристає!
Чи каємось в гріхах, якими грішні? Чи любим тих, хто поряд, як себе? Напевно, будуть висновки невтішні! Ми майже всі – такі круті цабе!
Чи ми доми, як Ґауді, будуєм? Який для душ дитячих творим світ? Чи майже всі ми скоро пошкодуєм, Коли сини у нас спитають звіт:
Що ми набудували й натворили? З душею все це роблено, чи ні? То ми самі проекти утворили, Чи з волі обездушених чинів? - - - Та безперечно, наші діти кращі, Ніж ми самі! За ними – майбуття! І не такі вони уже пропащі! Давайте їм поліпшувать життя!
Щоб місто стало всім затишним домом, Цього замало просто захотіть. Давайте будем ставитись свідомо Й вимогливо до себе в цім житті!
Учімось розвивать, та не ламати, В майбутнє дітям зводити мости, Аби ту пісню, що співала мати Запрагло дітям крізь життя нести!
Щоб їм слова, від вчителя почуті, Запали в душі на багато літ! Тоді і Богом будуть не забуті Сини і доньки рідної землі!
Коли для людства стануть найціннішим Жива душа, її людське життя – Світ, безперечно, стане розумнішим, До мавпи вже не буде вороття.
Колись держава вирішить задачу: Що ми будуєм і куди нам йти? Та вже сьогодні сором буть ледачим – Дитячі душі треба берегти!
Таку, читачу, змалював картину, Аби збудить уявлення твоє Про те, чи розумієш ти дитину, Якщо вона ще, звісно, в тебе є… 21.04.2003 р.
* * *
На світлу пам’ять про Олександра Білаша
Життя земне іще не вічне, Та вічна у творця душа! Продовжує життя космічне Душа музична Білаша:
Нові симфонії, кантати Творитиме у вишині, Та довго буде ще вертати В край, де співаються пісні
Про кольори людської долі, Про кучеряві ясени, Де серце стислося від болю, Що він не пережив весни...
Свічки запалені каштани Тримають, ніби вартові, Де з ним прощаються кияни, І квіти стеляться живі,
Всвятковують останнє ложе, Щоб не вагалася душа Лишати тіло, де не може Продовжить долю Білаша… 6.05 – 8.06.2003 р.
* * *
Біля пам’ятника Т.Г. Шевченку у Москві
У Москві ти не раз Був за гостя, Тарас, Та чи радий ти був гостюванню? Бо думками щораз Прилітав до Дніпра, Тож причина була сумуванню.
Там, на схилах крутих, Майже вільним був ти – Пильнували сатрапи столикі. Тут же – річка Москва Береги омива Недоступної волі столиці.
Тут тобі відвели Вільний пагорб землі Ще у розквіт союзу-країни. Де б не став – назавжди Залишаєшся ти Посланцем, вірним сином Вкраїни!
Каламутна ріка Пагорб цей обтіка. За рікою – велична споруда. Український плацдарм, А навпроти – жандарм, Чи народів Росії оруда?
І завжди ти сумний, Хоч не маєш вини, Погляд-жаль із очей пада долу, Чи тому, що земля Дух людський визволя, Та чи мав ти і землю, і волю?
Чи й тепер кріпаки, Що були – козаки, Спини гнуть за кордоном і вдома? Їм латають жупан. Де холоп – буде й пан! Чи така їм говірка відома?.. 14 – 23.05.2003 р.
* * *
Тридцятирічний випускний
Нарешті школа знов зібрала нас Зустріти юність – вечір випускний! Ми знов заходим в свій десятий клас Відчути в червні подих весняний!
Тридцятирічний вечір випускний, І знов у танці я кружляю вас, Напівкосмічний і напівземний, Знов нас єднає молодості вальс.
Посядем знов за парти затісні, І знову нам немов сімнадцять літ, І заспіваєм юності пісні Про рідну школу на святій Землі!
Неначе вчора учнями були, Та класи вже не ті, і ми – не ті, На все життя ми, друзі, зберегли До школи в серці почуття святі!
І хай розтане сивина висків, Душа не знає, що то – сивина, Хоч не вернути юності років – З глибин сердець свята Любов зрина!
Я вірю, друзі, збережемо ми В душі назавжди злету відчуття! Знов наша доля юними крильми Підносить нас в потоки майбуття! 8.06.2003 р.
* * *
Ліпше не вимовить слова, Ніж промовляти пусте. Наша розмова – полова, Зерня в ній не проросте.
Ліпше помовчим обоє, Дивлячись в очі, чи вбік. Так, наодинці з собою, Кожен з нас радитись звик.
Ліпше послухать пораду Серця, а не голови! Серце дарує розраду, Лиш його голос влови.
Ліпше немає поради, Ніж припинити бузу, Всі ті розмови, що крадуть Час і пускають ясу!
Ліпше хай час нам покаже, Що ми обоє – праві, Хай тільки серце розкаже Все це своїй голові! 11.06.2003 р.
* * *
Не зупиняйсь на півдорозі, Пройди дорогу до кінця! Коли вже далі йти не в змозі – Поклич Небесного Отця.
Якщо ти праведну дорогу Торуєш, прагнеш до мети – Отець надішле допомогу, І стане далі сили йти.
Якщо в тобі – ні краплі віри, Ти сам, із Всесвітом в борні, В собі упевнений без міри – Пробач на слові цім мені! 13.06.2003 р.
* * *
Випускникам 2003 року Дударківської середньої школи від випускників 1973 року
Вам пощастить, напевне, більш за нас – Ви вчились в незалежній Україні! Ми ж добре пам’ятаємо той час, Коли були республіки єдині.
Тоді була столицею Москва, А рідна мова звалась – „западинська”. Та слава Богу, що вона – жива, Ця мова найрідніша – українська!
В містах і досі часто чуєм ми Не українську, а сусідні мови. Учіть багато мов, аби з людьми До спілкування будь-де буть готовим!
В той час були доступними для нас Всі, майже безкоштовні, інститути. Тепер же майже скрізь почуєш враз, Почім твоє навчання має бути.
Хоч можна й по співбесіді пройти, І в кілька вузів іспити здавати, Та головне – в собі талан знайти, Який потрібно в вузі шліфувати!
До речі, вузів більше в нас, ніж в США, І можна вчитись аж до помутніння, Та чи спеціаліста поважа Держава за знання його й уміння?
Мандрують працювати за кордон, Хто будувати, хто – програмувати, Хто попада в розпусти злий притон – Навік і душу, й долю змарнувати!
Напевно, вам нелегко вибирать Стежину, по якій іти роками. Бажаєм вам дороги обирать Гарячим серцем, зрілими думками.
Ви виросли під знаком полину, В народі він Чорнобилем зоветься. Потому знаєм істину одну: Здоров’я без гроша не додається.
Ви прожили роки ці на землі! Ми згадуєм, коли були малими, Як босими ходили по ріллі, Й від того здоровішими були ми!
Ті з нас, хто встиг побачити світи, Бувать в країнах Заходу чи Сходу, Вам скажуть, що багатше не знайти За рідну Україну на природу!
І ми це кажем не тому, що плав, Чи пак, своє болото кожен хвалить. Земля і люди – український сплав Все перемеле, треба – то й завалить!
Нам в армії служити довелось Радянській, вже її немає нині. Всім разом нам страшенно повезло, Що послужити можем Україні,
Своїй рідні, Землі послужим ми, Щоб збутись всім Людьми, та не панами, Бо є такі пани, що від тюрми Тікали з України до Панами!
В житті не вибирайте за мету Пошвидше скуштувать лихі забави: Цигарку, пляшку, СНІД чи наркоту! Не кваптесь буть, як всі, не в тому справа!
Ви – унікальні! Варто пам’ятать: Ви ні на кого в цім житті не схожі! І варто знати: ким ти хочеш стать, Бо унікальні всі творіння Божі!
Ця унікальність – в формулі життя: Душа в нім розвивається, міцніє, Мужніє тіло в нових відчуттях, Любов до світу в серці пломеніє,
Нові знання наш розум здобува, Знання потрібне в певний час дається, Мудріша поступово голова, Та все гучніш лунає голос серця!
Шануйте школу, ваших вчителів, І перших вчительок не забувайте! Усі ці роки кожен з них волів І вірив – кожен з вас дорогу знайде!
І випурхнувши з рідного гнізда, Частіше приїздіть до тата й мами. Ціну пізнаєм їхнього труда, Як згодом станем і самі батьками.
Ростіть серйозні! Варто не забуть: Без гумору в людей життя нещасне! Без сміху люди довго не живуть – Вогонь горить, або димить і гасне!
І успіху не кваптесь досягти – Із здобуттям мети він лиш приходить! Життя прожить – не поле перейти, Хто без мети – його не переходить!
Метою ж, ціллю нашого життя Є розвиток, збереження, пізнання Всього, що в нас й навколо нас – Буття, І в радості зі світом спілкування!
Бажаєм вам тридятий випускний Зустріть, проживши без років журливих! Натхнення вам, удачі і весни В серцях і ваших посмішках щасливих! 20.06.2003 р.
* * *
В Поета не бува останнього рядка, І, дякуючи долі швидкоплинній, В останню мить пером сонет вершить рука – Найяскравіший в творчості невпинній!
І Композитор гра, коли навкруг – жура, У думці, що вмира, прекрасні оди, Хоч їм вже не злетіть з застиглого пера, Не перелитись в вивершені ноти!
Художник полотна уже не напина. Хоч погляд сповиває павутина, Та пада пелена, і у очах зрина Найкраща, не змальована, картина!
У Майстра не бува такого, що слова Останні, чи картини, чи кантати! Завжди його душа жива перебува У творчості! Їй легко відлітати! 25.06.2003 р.
* * *
Здрастуй, дівчино кольору літа! Посмішка щира Сонцем зігріта, Твоє волосся – стиглеє жито, Зерно з колосся в стегна налито! Очі-волошки – мами заслуга – Мружаться трошки, та й не від туги, Брівки-веселки – лагідні дуги, Талія – снопик, стягнутий туго,
Подих духмяний травами в лузі З вуст полинових. Хто твої друзі? З друзів бубнових з ким ти в союзі, Чи ще і досі перса в напрузі? Серце тріпоче парусом в морі, Серце не хоче жити в покорі?! Дух волелюбний в Неба просторі Мріє збирати зорі прозорі!?
Лагідна мова звідки у тебе? Мовлене слово – жайвір у небі, В ньому – кохання, щастя потреба! Все! Зупинився часу перебіг! Ти – це забуте перше кохання, Та, слава Богу, що не останнє! Серцю дарує зустріч ця рання Світлі надії і сподівання! 02.07.2003 р.
* * *
Червневий надвечір. Був дощ, і нежарко, Духмяніє липа п’янка. Протануло сонце крізь західну хмарку І за горизонтом зника.
В теплі соковитім у розпалі літо! Як швидко воно промайне, Якщо не кохати, якщо не любити – Мов кане у Лету, мине!
Хто любить, кохає – той серцем сприймає Наповнену радістю мить! Духмяніє липа, і чаром проймає, І солодко в грудях щемить! 3.07 – 3.09.2003 р.
* * *
Хижа Джангі-кош, льодовик Безенгі, Кавказ.
На бурій морені веселкові латки – Видніють здаля альпіністські палатки, І хижі трикутник буріє над ними. Спочатку підходи здаються складними.
Затим до таких переходів звикають, Сім-вісім годин з рюкзаком не лякають. Аж осьде палатку і ми встановили, Заварюєм чай, рівний пульс відновили,
Милуємось горами – чудом природи – Казкову красу споглядаєм навпроти: На тлі голубого прозорого неба Завершує стіни з карнизами гребінь.
Над ним височіють вершини – гіганти, Виблискують гранями, мов діаманти. Зі стін льодові нависають карнизи, Готові щомиті зірватись донизу.
Круті контрфорси впираються в стіни, Утримують натиск масиву-махини, Де стін вертикалі – до двох кілометрів, А шар льодопадів деінде – сто метрів!
Гуркочуть і вдень, і вночі льодопади, Мов грому розкати чи гул канонади. Жбурляють в ущелину з риком левиним Стотонні із подихом сивим лавини,
Змітаючи все на шляху за хвилину. Гірські видихання шаленого плину Освіжують конуси білого снігу На дні кулуарів, закутих у кригу.
А нижче – химери казкових мелодій Застиглими хвилями втілились в льоді. В розломах небесного кольору брили Все ложе ущелини кригою вкрили.
З них падає в тріщини глухо каміння, Підтоплене Сонця яскравим промінням. За гребенем Сонце повільно зникає, І бовкання каменів згодом змовкає.
Навколо палаток посвистують тури, Усі вони досить стрункої статури. Літають маленькі пташки і улари, Що криком турбують різким кулуари.
Вже вітер з долини туман нагортає, Туман панораму поволі ковтає, На нас наповза, закриваючи схили, Щоб згодом крупа із дощем лопотіли
По скату палатки, де ми схоронились, І спать полягали зарані, щоб снились Нам в теплім пуховім жорсткім сновидінні І завтрашнє сходження, й бачене нині. 07.08.2003 р.
* * *
Альпіністам, що залишили нас в 2003 році: Грєбєннікову, Туркевичу, Пєстрікову, Дзисю, Ущаповському, Леонтьєву, Лебеденко та іншим
Відлітають найкращі орли і соко́ли У останній захмарний політ, Ніби там, в Небесах, альпіністські є школи, Де призначили збір Вчителі.
Поодинці і зграйками з гір піднебесних, Рідше – з шумних, задимлених міст, Відлітають комети їх душ безтілесних, Доправляючи сутностей зміст
В різні рівні тих шкіл, згідно з досвідом духу, Що підносив їх ввись, до вершин Тут, на горах земних, що лише відчайдуху Розкривають безмежжя стежин.
Там продовжиться душ різнобічне навчання, Будуть сходження – злети увись, Тільки часу і простору зникне пручання: Вдосконалення – шкіл отих вісь.
З них інструктори вийдуть безстрашні і мудрі, Будуть янголів злетам навчать, А як ті залетять у світи хитромудрі – Будуть їх звідтіля виручать.
Хтось із душ молодих неодмінно захоче Знову втілитись в тіло земне, І не раз вибиратись у гори охоче, Де удача його не мине!
А можливо, душа чиясь праведна зможе Підлетіти на ту висоту, Де вже колесу втілень крутитись негоже, Щоб пізнать Вищих Сфер красоту!
Пам’ятаймо усіх! Хай вони нас чекають, Та не квапляться в Небі знайти! Їхні кращі знайомі щоліта плекають Сто надій на вершини зійти! 15.08.2003 р.
* * *
Відстоявши вахту вздовж димних доріг, Готуючись зиму зустріти, Малих їжачків нам кидають до ніг Каштани у бабине літо.
Ще сонечко тепле удень пригріва, Ще лист на деревах зелений, Зелена, іще не пожухла, трава, Лиш барвляться золотом клени.
Каштанове листя – тьмяніюча мідь, Принишкло на вітті і долі. Нам, певне, змінити уже не зуміть У осінь прокреслені долі?
Каштанові кульки блищать у траві, Мов очі Землі каробокі, Лежать, споглядають: чи ми ще живі? Чи любим? Чи не одинокі?
Чи серце уловлює світ без жури, У бабинім літі весніє, Немов цей каштан золотої пори, Що цвітом рожевим рясніє!? Вересень 2003 р.
* * *
МОЛИТВА
Творець всього, Ти є й на Небесах! Святе ім’я не поминаймо всує! Твоє єство – гармонія, краса, Від сотворіння скрізь вона існує!
Твої закони – мудрі і прості. Дозволь щоденно згідно з ними жити, І справи ті, що маєм на меті, Довіку по законах цих вершити!
Навчи забути про вчорашній день І пам’ятати праведне і грішне! Не дай судити інших нам людей, І серце мати чисте, не зловтішне,
А розум ясний, та настанови Вершити діло серцем мудрим, щирим! Окресль узор життєвої канви Без манівців, гордині і зневіри,
Бо Царство є у кожному Твоє: В нас частка є Твого Святого Духа, Твоя Любов нам сили додає, Завжди наш розум Вищий Розум слуха
І щохвилини славить через нас, Примножує гармонію у світі! Тож будемо віднині й повсякчас За все перед Тобою ми в одвіті! 21-24.09.2003 р.
* * *
Коли зливаються серця обох, Немов злились два озерця, і Бог Вас повертає до своїх основ Його Любов відчути знов,
Кохання ваших молодих сердець Несіть у світ, як робить Бог-Отець, І світ розкриє дивну таїну – Як зберегти в серцях весну!
Коли на серці туга виника, І вам здається, що Любов зника, То знак: душа запрагла глибини, У душу кожен зазирни!
Душа підкаже – хто насправді ти, І як коханню у Любов зрости, І як не розгубить обом в житті Любові почуття святі!
Святиться Небом двох сердець союз, Скріпляйте підмур осіянних уз, Хай ощасливить їх дитячий сміх, Кохайтесь вдвох, любіте всіх! 27.09.2003 р.
* * *
Театральний жарт
Театр. ”Отелло”. У заключній сцені Востаннє прилаштовується спати Зрадлива Дездемона. Мельпомені Тренується талан демонструвати
Актор-Отелло сам-один в гримерній, Чека – гукнуть, мовляв, пора душити! В гримерну зазира дивак химерний, Електрик Петя: – „Щоб мені так жити!
Петрович, в мене донька народилась!” Витягуючи пляшку непочату, Розкоркував, як поміж них водилось, Налив, актора просить відмічати:
„Дай Бог здоров’я доньці, ну, Петрович!” Відказує Отелло: „Схаменися! Мені ж на сцену йти!” – Отелло брови Нахмурив. Петя мовить: „Не гнівися!
Спішу, Петрович, їхать до дружини, Ти – друг близький, ще встигнеш задушити, Давай по одній, я ж до половини, За першу доньку, щоб їй довго жити!”
Отелло крякнув, випив, поперхнувся – У Петі ж бо залізні аргументи! А той уже швиденько обернувся, Налив по другій, не втрача моменту.
„Петрович, за дружину-породіллю! Дасть Бог здоров’я – ще народить сина!” „Мені на сцену!” Петя хліб із сіллю На стіл кладе. „У тебе є дружина?
Чи задушив її, мов Дездемону? Давай по другій, хай здорові будуть!” Отелло чорним був, стає червоним, Він розігрівся, ще його не нудить.
А Петі – хоч би що! Налив по третій! Отелло склянку відсува подалі. Та є в запасі третій тост у Петі, В Отелло аж засіпались сандалі:
„Петрович, третю – за театр, за тебе, За твій талант актора геніальний! Бог любить трійцю! Щоб душити – треба З цим народитись! Будьмо!” – „От нахальний,
Та молодець цей Петя!” Так Отелло Собі подумав, третю осушивши, Поглянув на долоню, ще дебелу, Цигарку запалив, і захмелівши,
Про свій талан замисливсь ненароком. Аж ось в гримерну залітає Дуня, І до Отелло. Петя – тихо, боком, У двері суне. „Ти куди, Петюня?
Ти що це натворив тут, сучий сину?” За руку Петю – цап! „Ти що, собако, Отелло напоїв? За цю провину На сцену підеш сам, і не патякай!”
Гримерка Дуня Петю всадовила, Лице ваксує, натяга хламиду, А Петя відмовляється несміло: „Я слів не знаю – як душити вийду?”
„Я напишу слова – дві фрази скажеш, задушиш, та не сильно, бо заждалась, Інакше сам у мене трупом ляжеш! Там глядачі уже здіймають галас!”
Підвівся Петя – нікуди тікати! Іде на сцену з папірцем в долоні. Стомилась Дездемона вже чекати, А в Петі мокрі і чоло, і скроні!
Підходить до актриси. Та в постелі, І так німа у сцені – заніміла, Подумавши: „А де ж це мій Отелло?” Звелась на лікоть. А Петро несміло
Згори униз вдивляючись в записку, Бубнить слова, і їх збагнути прагне. Зал нашорошив вуха. Петя різко Вдихнув на повні груди та як жахне,
Щоб чуть було з останнього балкона, Ті дві фінальні незабутні фрази: „Ти на ніч помо..чилась, Дездемона? Мовчиш? Па`уза. Ха-Ха два рази!” 8.10.2003 р.
* * *
Моїй хрещеній донечці Оксані Покрова - мов заступниця свята! Її благим покровом осіянні Дівочі розхвильовані літа!
В Оксани очі – ніби темні вишні, І чорна з русим кінчиком коса. Хай бачать хлопці, хоч і безутішні, Яка то зачудована краса!
Таку красу не можна обминути, Щоб серце не забилося частіш! Така краса не може обманути, Бо серця ви не знайдете чистіш!
Хоч лагідна вона й не вередлива, Своїм чеснотам знає вже ціну. А що така вродилася вродлива – Своїм батькам не ставить за вину.
І батько, й мати – молоді, красиві, Бо нащо рахувать хуткі літа? Сніги, дай Боже, вдалині ще сиві, І навіть ще не осінь золота!
Краса й Любов передались по крові Від них, а ще – від рідної землі! Подякуй їм, Оксанко, і Покрові, Що світ відкрили в рідному селі!
І будь, Оксанко, радісна, здорова В дорозі до щасливої мети! Хай завжди береже тебе Покрова, Допомагає щастя віднайти! 14.10.2003 р.
* * *
Перший сніг вкрива багряне листя, Кущ калини тихо засина. Він уже вогнем не обагриться, Мов неопалима купина.
Свіжий сніг на сонці заіскриться, В серці тьохне радісно струна, Серце знов Любов’ю розгориться, Мов неопалима купина.
Прояснить Любов, мов блискавиця, В кожній миті ціль життя сповна, Кожна мить уже не повториться, Мов неопалима купина.
І душа цвісти не забариться, Не боїться холоду вона, Бо теплом Небес уміє гріться, Мов неопалима купина.
Пам’ять знов уявить рідні лиця, Нагадає друзів імена. А кохання першого зірниця – Мов неопалима купина!
Перший сніг – іще не сніговиця, За зимою знов прийде весна! Знов калина цвітом звеселиться, Мов неопалима купина! 25.10.2003 р.
* * *
Сім днів творення
Перший день вслухайтесь в рідне слово – Осягніте суть і глибину. Другий день вивчайте рідну мову, Мелодійну, радісну й сумну.
Третій день поезії віддайте – Опануйте форму, риму, зміст. На четвертий вже й самі складайте Ті рядки, що мають вірний вміст.
П’ятий день редактором працюйте, Викидайте все, що віджило. Шостий день, і черга видавцю йде – Не друкуйте, лиш би щось було!
Сьомий день настане – спочивайте! Продавати наклад – не про вас! Ви творити не переставайте Чистим серцем! Дасть оцінку час! 28.10.2003 р.
* * *
Корпоративний інтерес
Є запитання не для преси: Як співвідносяться прогрес, Корпоративні інтереси, Державні, й власний інтерес?
Є й інтереси колективні, Та з колективних над усе Могутніші – корпоративні. Який їх устрій нам несе?
Цей інтерес корпоративний Уміти варто вирізнять. Не власний він, не колективний, І не державний. Треба знать
Відмінність різних інтересів. А то частенько так бува: Чиновник в мовному процесі Його державним назива.
Збагнімо, що таке держава? Це – територія, земля, Де люди є й суспільне право, Де всіх свобода окриля,
Де рідна мова – то основа, Культура – друга із основ, Де розум владарює словом, А вчинки сповнює Любов.
Картина ця – не ідеальна. У людства – лиш одна Земля. Вона – інтернаціональна. Хто здавна землі розділя?
Світ переділюють спільноти, Це одному не до снаги. Спільноти проіснують доти, Допоки є в них вороги.
В спільноті кожній превалює На певний час своя мета, Яка невпинно нівелює Мету людини, відміта.
Вже здавна люди зрозуміли – Гуртом і батька легше бить, Та те, що разом всі зуміли, Навряд чи став би сам робить.
На прикладах не позитивних, В життя суденці на кормі, З корпоративних, колективних, Розгляньмо, хто з них при кермі.
До слова, в суден конструктивно Двигун і руль завжди в хвості. Тож в колективів конструктивна Не зажди думка на меті.
Візьмімо партії за приклад. Їх в Україні – більше ста! У кожної в програмі – виклад, Мовляв, держава не проста,
У неї є проблем багато, Їх тільки партія рішить! І кожен зможе стать багатим, Заможно і безбідно жить!
Для цього, правда, треба стати Спочатку лідерами в ній, Пробитися у депутати У битві дорогій, брудній,
Відвоювать собі портфеля, Квартиру, пільги, лімузин. Недоторканність – ніби стеля! Про власне діло – магазин,
Чи фабрики, заводи, нафту, Енергію, метал, зв’язок, Газ, банки, залізницю, шахту Подбати не один разок!
Про рідних, близьких не забути, Про друзів і товаришів, Зробити все, як має бути В державних істинно мужів!
Подбати про однопартійців, Про виборців, та не підряд, Про охоронників-гвардійців, Про відпочинок і наряд.
Писать закони приловчитись, Щоб не зашкодити собі, Їх достеменно научитись Відстоювать у боротьбі.
Що ж решті в партіях робити, Яку за світоч мать мету? Ну не кумирів же любити За депутатську доброту!
Розвиненням душі людини Займається не депутат! Людина кожної години Душею в Вічність пророста!
У неї – власні інтереси Мужніння духу і душі! Людина – ось рушій прогресу! І депутат – його рушій,
Коли подбає не про владу Заради влади й баришів, А доведе закон до ладу Про сталий розвиток душі!
Цим не займаються зібрання, Де боротьба за владу йде. Там всі вирішують питання: „А що мені перепаде?”
Невігластво – владарювати Над кимсь, та не над власним „Я”! Про це не варто забувати Ані панам, ні холуям!
Звичайно, й інші є зібрання: Хори, весілля, толока, Де душ єднаються старання, Життєва піниться ріка
В єдинім творення пориві, Досягненні нових висот Зростання духу у прориві У світ гармонії й красот!
А в чім же інтерес держави? Поповнювать свою казну, Аби на всі державні справи Хватало грошей, талану,
Подбать про нинішнє й майбутнє, І про державне, і людське, Оберігати незабутнє, Відновлювати нетривке,
Підтримувати, розвивати Усе, що рухає прогрес, І у майбутнє торувати Новий державний інтерес!
Державі нащо планувати У держбюджеті дефіцит? Аби службовці й бюрократи Не скубли шерсті із вівці?
Невже резервний фонд завадить Державі розвивать хутчій Усе, що для людей провадить? Насправді то сценарій чий?
Вони – при грошах і при власті, І завше перше в них – своє! І завжди роздувають страсті, Як хтось украде, й не дає,
Не ділиться. А поділився – І навкруги – ані шелесь! От нам наявно проявився Корпоративний інтерес!
Він об’єдна, аби украсти, Прийти до влади чи убить, І значно рідше – щоб закласти Добро у душах, щоб любить!
Чом рвуться декотрі до влади? Потрібним бути для людей? Недоторканності заради, Великих грошей, чи ідей?
Державі стільки партій нащо? Невже без партій нам не буть? Для об’єднання лав трудящих Є кращі принципи, мабуть!
Ми можем щоки надувати, Голосувати за прогрес – Насправді ж буде панувати Корпоративний інтерес!
Якщо не схаменуться люди, Державні люди і прості – То так воно довіку й буде, Та тільки цілі в нас не ті,
Аби окремі жирували, А решта – гризли сухарі. А щоб державу розвивали Не крадії, а трударі,
Державі варто заявити, З ким по дорозі їй іти, Державність у людей розвити, Казну державну берегти,
Закони Всесвіту невпинно Впроваджувать в державний лад, Змінити владу докорінно В критеріях обрання Рад,
В державі першим після себе Зробить людину, й навпаки: В людині виховать потребу Служить державі залюбки!
Але без справжньої людини Держава квола і слабка! В них цілі загалом єдині. Корпоративність – не така!
Вона воліє бути вище Від справ державних і людських, Як хрест вінчає кладовище! Для нас той хрест – не оберіг!
Тож будьмо, люди, насторожі, Плекаймо власний інтерес Й державний по законах Божих, І не проґавимо прогрес! 16.11.2003 р.
* * *
Основа вчення М.Норбекова
Один мудрець, до того, як прозріти, У горах ніби зроду не бував. Та якось довелось йому уздріти Старого – той сміявся і співав.
Старий раніше трупом був ходячим: Пригнутим, невеселим, мовчазним. Чому в разючій зміні він завдячив, І де це диво трапилося з ним?
В тім дива, відказав старий, немає, Там побувай і пересвідчись сам! І от мудрець майбутній путь тримає У монастир, відкритий Небесам.
Ні, не на все життя, а днів на сорок, У монастир у горах, на горі. Коли внизу нічні пітьма і морок – Горить огнем стіна в монастирі
Під променями вранішнього Сонця, Світліша, голубіє неба схід! З малого, ледь примітного віконця Донизу видно в монастир підхід.
Підхід – у скелі видовбані сходи, Стрімкі, вузенькі, зовсім без перил! По серпантину ці вузькі проходи Виводять на п’ятак з уламків брил.
Вхід в монастир – міцні високі двері. У центрі двору – величенький чан. Сюди п’ятнадцять хмурих волонтерів Затяг монах на прізвисько Лю Чан.
Дали їм час відхекатись, умитись, Попити прохолодної води, І доки ті не встигли потомитись, Погодували смачно, як завджи.
Потому повели їх поселятись По одному у келіях малих. А що робить? – Сміятись, звеселятись, Ходить прямими! Справді – просто сміх!
Сміх сміхом, та кого сумним побачать – Тому таке завдання випада: Спуститись вниз і в глечику постачить В чан воду, в нім – із озера вода.
Той глечик величенький – десять літрів – Нести безпечно лиш на голові. Манером іншим – мов листок на вітрі, Зірвешся вниз із глеком, і – привіт!
Глек несучи, умова: посміхатись! А хто не буде – робить ходку знов! Ні заховатись, ані одбрехатись – Монах з біноклем зирить у вікно!
У перший день усім дали поблажку: Акліматизуватися добу. В наступний ранок їм було неважко Сміятись, пам’ятаючи табу.
Монахи теж при посмішці веселій Мілку роботу роблять у дворі І зазирають до прикритих келій – Поглянути на посмішку і зріст.
Та скоро волонтерам стало сумно, Усмішки посповзали із облич, І з глечиками їх донизу шумно Погнав монаха войовничий клич.
Всіх носіїв бадьорили словами, Мовляв, вода у чані вже на дні, На чім вечерю приготуєм з вами? А без води умови тут складні!
Ця місія спочатку надихала. Без глека шлях нагору й так складний, А з глеком на плечі хода жахала Можливістю зірватись зі стіни!
Тож рівно треба йти, не колихатись, Дивитися під ноги і вперед, Сопіти, і при цьому посміхатись! Хай тих монахів дідько побере!
Та перша ходка вічністю здалася! Об’єму в чані – ще на разів три. Всім на обличчя усмішка вдяглася, Трималася до пізньої пори.
На ранок пісню повторили знову: Засумував – за глечик, хутко вниз! Носій прямоходячий, як основу Уже з собою усмішку поніс!
Так в горах трудо-сміхо-терапія За сорок днів зробила чудеса! Прозріле око вранці торопіє: Світ навкруги – і велич, і краса!
І перед тим, як відпустить навіки, Лю Чан розкрив іще один секрет: Усіх завів у дворик невеликий, Де воду монастир щодня бере
З гірського невеликого ручаю, Котрий в дворі в колодязь затіка. Здавалось, сміху вже не буде краю! Розв’язка всім сподобалась така!
Внизу здорові, всміхнені зустріли Похмурих, кволих, зігнутих людей, Але секрет води їм не розкрили. Самі хай найдуть суть простих ідей!
* * * У мудреця і учні є, і школи, І цикл уроків, мудрих і простих: Як усмішку не забувать ніколи, Ходити прямо – з духом висоти!
Для тих, хто в горах не бував ні разу, Ті школи – може й справді дивина. Для нас в свій час альптабори Кавказу Й Паміру – дійсно школа видатна!
Там з новачка інструктори навчали, Як гори поважати і любить! І гори ті нас радісно стрічали, Аби людьми нормальними зробить!
По льоду вміть ходити і по скелях, Сліди топтать по свіжому снігу, При вогнищі співать пісень веселих, Розвити витривалість і снагу,
Ходить не поодинці, а у зв’язці, І завжди лікоть друга відчувать, На скелях, на снігу, немов у казці Під зорями в палатці ночувать.
Грози, дощу і снігу не лякатись, А на Кавказі часто йдуть дощі! На гори підніматись і спускатись Удень, бувало іноді й вночі.
Завжди у горах прямо ми ходили Із рюкзаком – не з глеком для води, Раділи кожній миті, не судили Тих, хто не хоче втрапити туди.
А як ридали новачки-дівчата, Котрих не випускали на маршрут, За те, що не навчились страхувати – Неначе їх у жони не беруть!
У горах сорок днів еритроцити Міняла кров уповні на нові, На висоті від кисню дефіциту Гемоглобін підвищувавсь в крові,
Й коли ми вже спускалися в долини І повертали в суєтні міста, Був кожен з нас здоровий, невтолимий В Любові до життя, і суєта
Нас засмоктати тижнями не сміла! Горіли очі сміхом і огнем! Життя сприймали радісно і сміло, Та й досі по законам гір живем!
Усім є нині з чого вибирати: На курси по Норбекову піти, Чи теплі речі у рюкзак зібрати, І в горах курс очищення пройти! 22.11.2003 р.
* * *
Борису Євгеновичу Патону
В такий поважний, знатний вік Все починається спочатку! Такий кремезний чоловік Лічить роки давно одвик! В майбутнє путь – лише в зачатку!
Тепер уже без суєти Відомо, що робити треба, І як вершини досягти, Котра чолом сяга до Неба,
Куди науку спрямувать, Аби не пасти задніх в світі, Як виробництво розвивать, У третьому тисячолітті,
І як науці працювать Із виробництвом у контакті, При цьому кошти здобувать У кожнім здійсненім контракті.
Як всю науку витягать, Коли бюджет на неї – крихти, Кому і чим допомагать, Аби їй за кордон не бігти.
Як надміцний продовжить шов – Творіння батьківської волі – Котрий крізь все життя ішов, Мов на долоні – риска долі.
Куди науці далі йти – Із досвіду передового У працях можна віднайти І Шипова, і Грабового.
А щоб від справ відпочивать На морі чи на власній дачі, Вам зичимо перебувать При грошах, в щасті й при удачі!
Все легше йти без коливань По вірно вибраній стежині, Тож до мети від сподівань І Вам, і доньці, і дружині
Хай легко буде в цім житті Наступні поступи робити. Добро в Вас буде на меті – То й Небо зможе пособити!
На кожен день приймайте план Пізнання, доброти й Любові, Натхнення, радості й тепла У думці, погляді і слові!
Цей план долайте без жури, У рівновазі, без натуги, А правду, кажуть, говори, Але не всім, бо кожен другий
На правду ту трима свої Не менші правди, зло чи зради. Та Ви вже знаєте, чиї Слова далекії від правди!
Прокиньтесь вранці – і вперед, Вже день новий дає наснагу! Уже ніхто не відбере У Вас завзяття і відвагу!
До сотні літ стрімкий політ Вам побажаємо здійснити, Усе здолати на Землі, Що заважає радо жити!
Щасливим буть, здоровим буть! Любити всіх, хто поряд з Вами, І Божу благодать здобуть Думками, справами й словами! 27.11.2003 р.
* * *
Не тьмяніють вислови Горація, Вдалий вираз – істинна мудрація! Піфагора школа – теж жива! Є у всякім слові власна рація, В кожній цифрі є своя вібрація, Їх жива клітина відчува!
Мову власну має кожна нація, В різних фразах – певна інтонація, В них звучать по-різному слова. Цифр і слів грядуща коронація Пересвідчить: Божа еманація Воскреша, й ніколи не вбива!
У молитві – духу концентрація, В ряді чисел – тіла інтеграція, Пізнавай, і збудуться дива! Наймиліша дітям медитація І її найперша ітерація: Колискову мати заспіва! 26.11.2003 р.
* * *
Збагнули всі? Живем ми вічно! Душа і тіло – на віки! У розвитку, діалектично, Крізь воскресіння й навпаки!
Для вас це трохи екзотично? Відповідаю залюбки: І планетарно, і космічно У плині вічної ріки
Людське життя астрономічно Вже лічить кількісно роки, І це все не теоретично, Не вигадки і не байки!
Прорив здійсниться блискавично: Кристалізуючи думки Інформаційно і фізично, Перейдемо ми міст хиткий,
Котрий поєднує довічно Тримірний простір нетривкий, І вимір, що геометрично Багатогранніший, стійкий!
Тож як нам діяти практично, Чиєї вкаже перст руки? – Розважливо, самокритично, За кращі маючи зразки
Закони всесвіту, що звично Поєднують в собі зв’язки І духу, й тіла, і всебічно Гармонізують рід людський!
Не западать егоїстично На жаль, страхи і дріб’язки, А весело, оптимістично Долати в майбуття стежки!
Не буть сумними, це – комічно! Не спати, ніби бабаки, В буденній сплячці летаргічно! Усі: жінки й чоловіки –
Очистивши енергетичне, Ментальне тіло завдяки Розвою духу, і логічно Заслін осмисливши жорсткий,
Котрий забороня психічно Деградування щабельки І прожиття життя цинічно – Розвинутись на всі смаки,
І естетично, і музично! Духовно діти і батьки Прозріють всі не пересічно, Сприйнявши Божі вказівки!
Тож людства прагнення стоїчне Нові відкрити сторінки Відкине все анахронічне, Весь досвід мертвий і гіркий!
Доступно і академічно Життя роз’яснить і книжки Про що вам стисло, лаконічно Розповіли оці рядки. 3.12.2003 р.
* * *
На зеленій планеті людей Зеленіють лани і діброви, Кожен клаптик зелений, здоровий На зеленій планеті людей!
На планеті здорових людей Люди всі безперечно здорові, В кожнім тілі, і думці, і слові На планеті здорових людей!
На планеті спокійних людей Плачуть радісно лиш від Любові, Від бажання зустрітися знову На планеті спокійних людей!
На планеті вродливих людей Люди різні і дуже вродливі, І від того ще більше щасливі На планеті вродливих людей!
На планеті щасливих людей Щастя повно у кожній оселі, Люди радісні, щирі, веселі На планеті щасливих людей!
На планеті веселих людей Кожній миті буття всі радіють, Все цікаво, і всім володіють На планеті веселих людей!
На планеті цікавих людей Кожен певні знання здобуває, В вічнім розвитку перебуває На планеті цікавих людей!
На планеті розумних людей Кожен розум із Розумом Вищим Неодмінно спілкується віщим На планеті розумних людей!
На планеті духовних людей Кожен дух розвиває чудово, Концентруючи думку і слово На планеті духовних людей!
На планеті безсмертних людей Всі живуть, розвиваючись, вічно, Хоч для них це і досі незвично На планеті безсмертних людей!
На прекрасній планеті людей Людям варто лиш тільки прозріти, І вони стануть вічно творити На прекрасній планеті людей! - - - Є ще сіра планета людей, Де ліси вже давно порубали, Навіть корені повигрібали Там, на сірій планеті людей.
Там, на затхлій планеті людей, Їм і дихати майже вже нічим, Та з запалом вони войовничим Гублять затхлу планету людей!
Там, на стиглій планеті людей, Холод, сіра імла і мікроби Все поширюють людства хвороби Там, на стиглій планеті людей!
Там, на хворій планеті людей, Скоро зникне людина остання, І настане останнє світання Для людей на планеті людей! - - - Люди, люди планети Земля! Припинімо в безодню гонитву, Пригадаймо Господню молитву Люди, люди планети Земля!
Люди, люди планети Земля! На якій з двох планет будем жити? Схаменемось, чи й далі крушити Будем Матір – планету Земля?!
Люди, люди планети Земля! Кожен з нас за планету в одвіті! Більш такої нема в цілім світі, Як зелена планета – Земля! 13.12.2003 р.
* * *
Перше кохання
Пам’ятаю, хоч було давно те, Мама ще була тоді жива. І вона була, звичайно, проти Наших стріч. У досвіду – й права! - - - Віком, як Ромео і Джульєтта, Ми були, веселі й молоді! Нас любов спіймала у тенета, У коханні ми були святі!
Закохались у десятім класі, На порозі юності весни! Розчинялись в просторі і часі! Мов весілля, став нам випускний:
Цвіт акацій падає на плечі, Мов планети, нас кружляє вальс, І здається: цей червневий вечір Поєдна навіки разом нас!
Хоч майбутня з друзями розлука Навіва на серце світлий сум, Обіймаю ніжно плечі, руки, Пружний стан – закохану красу:
Дві зорі – великі сірі очі, Дві смішинки-ямки на щоках, В серці – ніжність і цнота дівоча, І коса до пояса пружка!
Зустрічать схід сонця йдем всім класом Аж на край ще сонного села. Сонце сходить! Ми з тобою разом! І кохання хвилями тепла
Огорта не тільки нас з тобою, А в цю мить, здається, все навкруг! І кохання, злите із любов’ю, Цілий світ єдна в магічний круг!
В крузі тім здається все магічним: Блиск очей і двох сердець биття, І кохання покликом одвічним Разом нас вестиме крізь життя!
Я тебе додому проводжаю, В небі зірка вранішня горить, Ти мовчиш, я подумки бажаю: Хай нам путь в майбутнє озорить!
Стоїмо коло твоєї хати, Очі мовлять краще за слова! Починаєш скрушно ти зітхати, Мов, пора, і трепетне сплива:
Чи кохаєш, і коли сьогодні Ми з тобою стрінемося знов? Бо серця поєднані незгодні Роз’єднать хоч на пів дня любов!
Твій терпкий цілунок на прощання, Крок назад – і пальці розплелись. Всіх, мабуть, в хвилини розставання Гріє думка: стрінемось колись!
Сходиш, мов на п’єдестал, на ґанок, Прочиняєш двері крадькома... Спочивай, кохана! Світлий ранок Не давав нам спати недарма!
Я лечу додому, мов на крилах, І кохання рветься із грудей! Втамувать його немає сили, Та сховать стараюсь од людей.
А вони уже попрокидались, Виганяють в череду корів. І собаки повчиняли галас, Гавкають у кожному дворі.
Та мене все те не переймає! Чую: дзвінко тьохка соловей! От його мелодія проймає, І у серці радіснім живе!
От і дома! Хутко роздягаюсь, Спать лягаю, тільки сну нема! Втамувати серце намагаюсь – Заважа півоній аромат!
Спав чи ні – прокинувсь. День надворі! Перша думка: „Мила, як там ти? Ми удвох одним коханням хворі, Та хвороби ліпше не знайти!”
Телефонів ще в селі бракує – Треба слухать відгуки сердець! Ми – навчились, тож і не жалкуєм, - - - Так в життя доросле ми вступали Із любов’ю, йшли – в руці рука. В різні вузи влітку поступали, І не знали, що передріка
Нам життя це суєтне столичне! В вихідні, стрічаючись в селі, Нам здавалось, що кохання – вічне! Не закрались у серця жалі!
Вечорами рахували зорі І коханням радісно жили! Майже рік і погляди прозорі, І серця в нас люблячі були!
Та одного разу, в зиму сніжну, Милу я додому проводжав, Цілував її у щічки ніжно. Раптом в неї голос задрижав,
І лицем мені уткнувшись в груди, Проронила дві гіркі сльози, І спитала: „Що із нами буде?” Не питання – долі терези!
Відповів я: „Буде все в порядку, Ми удвох, і я тебе люблю!” Та про те свою ти мала гадку Й заридала гірко од жалю!
Не давала висловитись мука, Й написала пальцем на снігу Слово-кригу зболене: „Розлука”! Серце вчуло новину лиху,
Та ніяк із нею не змирилось! Не могло повірити, палке, Що кохання кригою покрилось, Що воно, мов крига, нетривке!
Ти зустріла долю у погонах, І йому довірилась цілком! Це тепер не гупа серце в скронях, А тоді – мов хто огрів ціпком! - - - Так, я сам кохання перше втратив, Не збагнув простої таїни: Треба міцно у руках тримати Віжки долі! Тож нема вини
Ні твоєї, люба, та й моєї, Що давно вже нарізно живем! Доля – мудра, тож учімось в неї! До пізнання кожен день зове!
Подумки звертаймось до молитви, Втамувавши спротив власних дум, І її слова, мов лезо бритви, Враз проникнуть за межу святу,
За котрою – наша власна доля, Унікальна, вічна, як світи! Власні дух, душа, і розум, й воля Допоможуть долю віднайти! 21.12.2003 р.
|
|
© 2026 Оліфіров Віктор Миколайович. Всі права захищено.
|